Свекруха прийшла по норкову шубу й вирішила розплатитися моїм телефоном, але біля каси на неї чекав неочікуваний відгук

— Чим можу потішити вас сьогодні? Шукаєте щось особливе?

Людмила Остапівна розправила плечі.

— Мені потрібна норка. Справжня, чорна, довга. Не дешевий ширвжиток, а річ. У мене ювілей, будуть солідні гості.

— Ви прийшли точно за адресою, — Мирон сплеснув руками, ніби весь тиждень чекав саме на неї. — У нас є чудові вироби з аукціонного хутра, відтінок «чорний діамант». Глибокий колір, благородний блиск, дуже статусна лінія. Дозвольте вашу куртку.

Оксана відійшла до білого шкіряного пуфика й сіла, не втручаючись. Людмила Остапівна, важко дихаючи, знімала жакет і входила в роль покупчині, перед якою зобов’язані схилятися. Оксана дістала телефон і написала Марті: «Ми на місці. Головна героїня дозріває».

Примірка перетворилася на окрему виставу. Свекруха влазила в одну шубу, скидала другу, вимагала третю, бурчала, крутилася, задихалася й знову вимагала. То комір був надто пишним, то рукави робили руки короткими, то фасон виглядав простакувато, то довжина здавалася несерйозною. Мирон червонів, але тримався стійко. Він кружляв довкола неї, застібав гачки, поправляв плечі й із професійним захватом вимовляв компліменти, які в іншій ситуації звучали б майже як знущання.

— Цей силует робить вас надзвичайно елегантною. Подивіться, як хутро лягає по фігурі. Дуже шляхетно. Дуже дорого. Ви одразу молодшаєте.

Людмила Остапівна м’якшала. Вона дивилася на себе в дзеркала, витягувала шию, піднімала підборіддя. У кожному відображенні їй ввижалася не жінка, яка позичала в невістки гроші на устілки, а господиня великого вечора, перед якою родичі змушені мовчати від заздрощів.

Оксана сиділа спокійно. Іноді гортала новини, іноді дивилася на годинник, іноді переводила погляд на сумку свекрухи. Та лежала на пуфику поруч, важка, роздута, з напіврозстебнутою блискавкою.

За годину мук і захватів вибір упав на шубу в підлогу. Чорну, блискучу, щільну, важку, з глибоким капюшоном. На Людмилі Остапівні вона сиділа чужорідно, наче дорога упаковка на товарі, якому вона не пасує, але сама свекруха вчепилася в рукави так, ніби це була остання опора.

— Ось, — видихнула вона, не відриваючи погляду від дзеркала. — Ось це річ. Одразу видно рівень.

Мирон витер лоба хустинкою й із полегшенням усміхнувся.

— Чудовий вибір. Дуже ефектно. Пройдімо до каси.

Людмила Остапівна не стала знімати шубу. Вона велично попливла до скляної стійки, де стояв термінал. Оксана повільно підвелася, сховала телефон у кишеню й пішла слідом. Тепер уся вистава мала вийти на головну сцену…