Свекруха прилюдно відмовила невістці в місці за столом, але згорток, залишений біля дверей, змінив настрій гостей
Легко було сказати, але жодного пристойного способу Лариса не знаходила. Не можна ж надіслати слідом повідомлення, що запрошення доставили помилково. Дзвінок із таким поясненням теж виглядав би принизливо насамперед для самої ювілярки.
Зрештою вона вирішила нічого не робити. Можливо, Оксані вистачить такту не приїжджати. Та готувалася до власного весілля, виховувала дитину й жила далеко. Найімовірніше, їй буде не до чужого ювілею. Ця думка трохи заспокоїла Ларису.
Оксана ж, отримавши ошатний конверт, ахнула від радості й поспішила показати його Остапові.
— Поглянь! Лариса Степанівна відзначає п’ятдесятиріччя й надіслала мені особисте запрошення.
На той час вони вже одружилися, і Остап спокійно поставився до новини. Він уважно прочитав картку й запитав, чи збирається дружина їхати.
— Дуже хочу, якщо ти не проти. Тільки шкода, що вона запросила мене одну.
— Навіщо я їй на ювілеї? Ми бачилися один-єдиний раз, і приємним знайомство не назвеш. Звісно, їдь. Я залишуся з Данею.
Оксана обійняла чоловіка й подякувала. Тепер лишалося вирішити найважче завдання — обрати подарунок. П’ятдесятиріччя не можна було відзначити одним букетом, тим паче квітів у Лариси й без того буде достатньо. Хотілося піднести щось особливе, пов’язане з Богданом і зрозуміле тільки їм обом.
У гаражі, перетвореному на майстерню, Оксана перебирала готові роботи. Кам’яна статуетка? У пам’яті відразу пролунав зневажливий голос свекрухи: «Селючка». Можна спробувати зробити комплект прикрас, хоча раніше вона майже не бралася за них. Але перший досвід напевно виявиться невдалим, та й Лариса не носитиме річ, що не відповідає її смаку.
Скриньку жінка, найімовірніше, прибере подалі. Вигравіювати на камені ювілейну цифру теж не годилося: подарунок стане прямим нагадуванням про вік і може образити іменинницю. Оксана ходила між робочим столом і полицями, знову брала вироби, ставила назад, виходила надвір у надії відволіктися й поверталася без рішення.
Нарешті вона сіла за комп’ютер, щоб пошукати ідеї. Екран освітила знайома фотографія: молода Лариса в темно-вишневій сукні присіла біля маленького Богдана. Навіть вицвілий оригінал не міг знищити того погляду, який багато років тому випадково впіймав пляжний фотограф.
Оксана згадала власну давню мрію — мати такий самий знімок із Данилом, щоб син завжди, навіть за її відсутності, міг подивитися й відчути материнську любов. Вона довго вдивлялася в зображення, а потім перевела погляд на запаси різнобарвного каміння. У цю мить стало ясно, яким має бути подарунок…
Їй не треба було вигадувати ні ювілейний символ, ні річ, здатну сподобатися світській жінці. Потрібно було повернути Ларисі ту мить, яку та сама вважала найщасливішою у житті. Камінь дозволяв зберегти її інакше — не як вицвілий папір, а як зображення, складене з природних відтінків. Оксана подумки побачила темну сукню, світле небо, море й дитяче обличчя Богдана. Задум був складним, але вперше за весь день вона не сумнівалася ні у виборі, ні в тому, кому призначена робота…
