Свекруха радила не починати жити заможно, не підозрюючи, яку відповідь приготувала невістка
Марина, як людина адекватна, до здоров’я ставилася серйозно. Зуби — справа свята. Перший час вона чесно тягнула побут на собі. Платила за світло, купувала продукти, заправляла свою машину, яку Тарас регулярно брав на вихідні, щоб з’їздити у справах.
Але дуже швидко проста життєва ситуація почала обростати дикими подробицями. Спершу Марина помітила, що гель для душу у ванній якось підозріло бовтається. Виявилося, Тарас, вирішивши перейти в режим жорсткої економії, почав розбавляти залишки водою.
У результаті замість густої піни Марина милилася якоюсь слизькою рідиною, яка витікала крізь пальці. Потім у домі зник нормальний туалетний папір. Замість м’яких рулонів на тримачі з’явився сірий наждачний циліндр без втулки, від одного вигляду якого плакали б навіть суворі лісоруби.
— Тарасе, це що за знаряддя інквізиції в туалеті? — поцікавилася Марина, демонструючи чоловікові сірий рулон.
— Мариночко, ну треба ж ужиматися. — Тарас відвів очі. — Олесьці там штифти ставлять, їй боляче, їй спеціальний кефірчик потрібен. Ми що, пани якісь, щоб тришаровим папером користуватися? Потерпимо, а їй грошенят назбираємо.
Терпіти Марина не збиралася. Вона просто пішла й купила собі все необхідне, сховавши свої запаси в нижню шухляду комода під рушником. Страждати в ім’я сестри Тарас міг самостійно, але позбавлятися зручностей наодинці не хотів.
Йому було потрібно залучити до збору грошей для Олесі якомога більше людей. Дивно, дивно, але сама Олеся жодного разу не зателефонувала Марині й жодного разу не попросила допомоги особисто. Хоча знала, що фінансове становище невістки стабільніше, ніж у брата.
Тим часом затяжний ремонт її щелеп перетворився на чорну діру, куди відлітали всі доходи Тараса. І коли Марина заїкнулася про те, що чоловік уже третій місяць винен їй за квартиру, підтягнулася свекруха з метою зробити й Марину адепткою святих зубів Олесі. Вона всерйоз розраховувала переконати невістку поділитися грошима шляхом пропаганди праведної бідності.
Лідія Степанівна щиро вважала, що бідність — це не фінансове становище, а почесний титул, який треба нести з гордістю. Сама вона жила в крихітній однокімнатній квартирі на околиці, отримувала непогану пенсію, але обожнювала розповідати казки про тяжку долю.
— От я дивлюся на тебе, Мариночко, і дивуюся. — Свекруха гидливо тицьнула пальцем у коробочку з руколою. — Трава якась заморська. Ми у свій час кропиву навесні збирали, щі варили й здоровіші за всіх були…👉Продовження, натисніть на кнопку «Вперед» під рекламою👇👇👇
