Свекруха вирішила, що може брати речі з мого дому без дозволу, але ноутбук за дев’яносто тисяч став її найбільшою помилкою

Справжня межа пролягла через кабінет. Коли Назар перебрався до великої кімнати, колишню дитячу Оксана перетворила на робочий простір. Там стояли два монітори, графічна станція, планшет, зовнішній диск із проєктами й ноутбук, що обійшовся їй у чималу суму. Для стороннього це була техніка, для Оксани — руки, очі й хліб.

Якось увечері вона зайшла до кабінету й завмерла на порозі. За її столом сиділа Галина Степанівна. Перед нею лежали якісь папери, на екрані були відкриті сайти з вакансіями, листування, сторінки знайомств і особисті фотографії. Робочі вікна Оксани були згорнуті в нижню панель.

— Що ви тут робите? — спитала Оксана, намагаючись не підвищувати голос.

Свекруха обернулася без особливого збентеження.

— Ой, не сердься. Мені треба було надіслати резюме. У мене ж комп’ютера немає, а Тарас сказав, що я можу скористатися твоїм.

Оксана повільно видихнула. Усередині неприємно кольнуло: чоловік дозволив те, про що сам навіть не спитав.

— Тут робочі матеріали клієнтів, — промовила вона. — Деякі проєкти не можна показувати стороннім. Наступного разу, будь ласка, попереджайте мене заздалегідь.

— Ну звісно, звісно, — легко погодилася Галина Степанівна. — Я ж ненадовго.

Але «ненадовго» почало повторюватися через день-два. То їй був потрібен рецепт, то нова анкета, то відеодзвінок із подругою. Галина Степанівна сідала за чужий стіл так упевнено, ніби він давно належав їй. Оксана говорила з Тарасом, але він лише втомлено тер очі.

— Зараз мамі важко, — відповідав він. — Потерпи. Вона знайде роботу й з’їде.

Робота, однак, не знаходилася. Одні вакансії здавалися Галині Степанівні принизливими, інші — погано оплачуваними, треті — незручними. Що довше вона жила в сина, то вільніше розпоряджалася речами, які їй не належали. Оксана відчувала, як роздратування перетворюється на тривогу: її ввічливість сприймали не як доброту, а як дозвіл заходити далі…