Свекруха вирішила, що може брати речі з мого дому без дозволу, але ноутбук за дев’яносто тисяч став її найбільшою помилкою

Справу прийняли офіційно. Галина Степанівна отримала повістку, і тоді Тарас ніби отямився — настільки, щоб злякатися. Він телефонував, приїжджав, просив забрати заяву, обіцяв сам віддати гроші, купити новий ноутбук, позичити потрібну суму, аби тільки мати не відповідала перед законом.

— Вона має відповідати за те, що зробила, — сказала Оксана.

— Ти ж розумієш, це моя мати.

— А я була твоєю дружиною. І ти бачив, як зі мною вчинили.

Суд минув без довгих драм. Галина Степанівна намагалася розповідати про розлучення, бідність, невдячну невістку й свій відчай. Але факти звучали вперто й просто: чужу річ узяли без дозволу, а потім продали. Жалість не скасовувала вчинку.

Вирок виявився умовним, зі штрафом і обов’язком відшкодувати збитки. Із зали Галина Степанівна вийшла бліда, вже не схожа на жінку, яка нещодавно впевнено розпоряджалася чужим життям. Тарас вів її під руку й дивився на Оксану так, ніби винна була вона.

— Домоглася? — кинув він.

— Справедливості, — відповіла вона.

Відшкодовувати збитки довелося Тарасові. Галина Степанівна постійної роботи так і не знайшла, перебивалася випадковими підробітками. Гроші на новий ноутбук він позичав у колег і потім кілька місяців закривав борги.

Їхній шлюб після цього вже не склеювався. Тарас не міг пробачити Оксані суду. Оксана не могла пробачити йому захисту матері й слів про дурницю. За пів року розлучення було оформлене. Тарас залишився з аліментами й боргами, Галина Степанівна — з наслідками власного вчинку. Їй довелося погоджуватися на будь-яку роботу, бо колишня впевненість більше нікого не переконувала…