Свекруха вирішила влаштувати Оксану буфетницею й забрати її машину

— І от я йому кажу: «Вітюню, ти чоловік», — проголосила свекруха, розмахуючи недоїденим пиріжком із капустою. — Вона йому кожну сотню рахує. На цигарки.

Побачивши Ксюшу, що увійшла, рада замовкла. Тітка Галина зробила вигляд, ніби глибоко поринула у вивчення візерунка на шпалерах.

— Добрий вечір, пані. Світову економіку обговорюєте? — Ксюша скинула туфлі на підборах, відчуваючи, як гудуть ноги після довгого робочого дня.

— Ой, я просто пиріжків вам принесла, дорогою знайомих зустріла, запросила на чай, ми ж тут усі свої, — незворушно оголосила свекруха.

Ксюша кивнула й попрямувала на кухню, де Вітя з винуватим виглядом колупався в нутрощах розібраного ноутбука.

— Ксюш, ти не ображайся. Мама просто, ну, хвилюється, — пробурмотів він, не зводячи очей із плати. — Ти на роботі багато часу проводиш. Вона думає, що нам нема чого їсти.

— Вітю, твоя мама хвилюється, що я не видаю тобі готівку, яку ти потім радісно спускаєш на купівлю мотлоху на барахолках під виглядом «необхідних запчастин». — Ксюша налила собі склянку води. — Попереду в нас ремонт ванної та виплата кредиту за ділянку, яку, між іншим, твоя мама вмовила нас купити. Тож фінанси співають романси, а я цим хором диригую.

У цю мить свекруха впливла на кухню. Вона схрестила руки на грудях, прибравши позу глибокого обурення.

— Оксано, я сьогодні в обід заходила до Вітюня й бачила, що їсть мій син.

Ксюша питально підвела брову. Вітя обідав у їдальні біля свого сервісного центру. Місце було просте, але годували там ситно й недорого.

— А що не так із їжею? Борщ недостатньо червоний?

— Річ не в борщі. — Світлана Петрівна театрально закотила очі. — Ти б бачила, які там жінки працюють. Повні, добрі, у чистих фартухах. Оце справжня жіноча робота. Усміхаються, чоловіків годують. А ти зі своїми паперами та постачальниками всю жіночність розгубила. Я спостерігала за їхньою буфетницею Зоєчкою. Оце я розумію. От якби вона була його дружиною. Чоловік приходить обідати, вона йому одразу гарячого супу наливає, потім свіжу котлету підсуває. Солідно. Чоловік почувається людиною, а Вітя сидить сам, як бідний сирота, їсть із чужого підноса.

Ксюша ледь не вдавилася водою.

— Світлано Петрівно, ви хочете, щоб я звільнилася з посади керівниці відділу й пішла працювати за стійку в їдальні лише для того, щоб Вітя почувався солідно, поїдаючи макарони?

— А що такого? Зате спокійна, жіноча робота поруч із домом. І дурнувата машина тобі більше не знадобиться. Віддаси її Віті. Йому потрібніше, він чоловік. Йому за статусом належить.

Ксюша розсміялася. Сміх був щирим і гучним, від чого свекруха обурилася ще дужче.

— Я рада, що у вас така багата уява. Але давайте будемо реалістами. Якщо я піду працювати в їдальню, ми варитимемо «суп із каменю» на вогнищі у дворі, бо не матимемо грошей на оплату електрики.

Ксюша розвернулася й пішла до кімнати, залишивши свекруху перетравлювати сказане. Але Світлана Петрівна була не з тих, хто відступає. Її нав’язлива ідея спустити невістку з небес на землю й пересадити сина в хорошу машину глибоко вкорінилася в її свідомості.

Події набули несподіваного оберту наступного вівторка. Прокинувшись уранці, Ксюша відчула легке подразнення в горлі й слабкість у всьому тілі. Мабуть, учорашній протяг на складі дався взнаки. Температури не було, лише неприємний передзастудний стан. Прямуючи до ванної, вона чхнула.

Це чхання стало сигналом для свекрухи, яка гостювала в них уже три дні. Нібито тому, що в її квартирі труїли тарганів. Воно стало сигналом до дії. Світлана Петрівна матеріалізувалася в коридорі з такою швидкістю, наче телепортувалася. У руках вона тримала банку малинового варення й носову хустинку, підозріло пахучу часником.

— Ксюшенько, ти вся гориш! — Світлана Петрівна буквально відтіснила невістку від умивальника.

— Я не горю, просто трохи дере горло, — спробувала відмахнутися Ксюша, але свекруха була невблаганна.

— Жодних заперечень. Зараз містом якийсь вірус ходить. Двоюрідна сестра Марини так само чхнула, а потім два тижні лежала пластом. Ти що, хочеш піти на роботу й заразити там людей? Яка безвідповідальність. Марш у ліжко…