Свекруха зажадала, щоб невістка готувала у власний день народження, але її спокійна відповідь змінила весь вечір

Богдан повернувся близько восьмої. Привітався, пройшов на кухню й сів за стіл, поки Марина розігрівала залишки супу. Їхня розмова була короткою й діловою: наступного тижня він починав оформлення кредиту, перед зверненням до банку була потрібна незалежна оцінка квартири, а Марина могла жити тут доти, доки не знайде нове місце й не отримає гроші.

Вони обоє погодилися, що пройдуть цей період без скандалів і взаємної помсти.

— Мама дзвонила, — сказав Богдан, наливаючи суп. — Розповіла, що поговорила з тобою.

— Так.

— Ти здивувалася?

— Трохи.

Він кілька разів провів ложкою по краю тарілки, збираючись із думками.

— Я знав, що вона поводиться з тобою несправедливо. Просто не хотів цього визнавати. Зручніше було казати собі, що у вас різні характери й обидві ви по-своєму винні.

— Різні характери — це коли люди по-різному складають рушники або один любить відчинене вікно, а другий мерзне. Те, що відбувалося в нас, не можна назвати побутовою несумісністю.

— Тепер розумію.

Богдан не сперечався. Вони доїли й кожен помив за собою посуд. Потім Марина пішла до спальні, а він лишився у вітальні. Їхній спільний побут ще не став минулим, але вже перестав бути сімейним — тимчасова зупинка між тим, що закінчилося, і тим, що ще не почалося.

Марина лягла з книжкою. Очі бігли рядками, але зміст вислизав. Вона думала про орендоване житло ближче до роботи, про спільну страховку, яку доведеться переоформити, і про батьків, до яких нарешті поїде найближчої суботи. До чаю можна буде купити свіжий торт і спокійно відзначити минулий день народження.

Ні Софія, ні її стосунки з Богданом майже не займали Марини. Це дивувало її, однак змушувати себе переживати сильніше вона не збиралася.

Близько одинадцятої вона вимкнула світло й написала матері, що приїде в суботу. Відповідь з’явилася швидко: «Чекаю тебе. Люблю».

Наступні два тижні були заповнені справами. Марина працювала, радилася з Оксаною й після зміни їздила на перегляди. Перша квартира була надто далеко від поліклініки: дорога з пересадками забирала б майже дві години щодня. У другій навіть за зачиненими дверима відчувалася важка вогкість. Третя сподобалася, але господиня вимагала оплату за три місяці наперед, і поки що такі витрати були нерозумними.

Підхожим виявився четвертий варіант. Однокімнатна квартира на третьому поверсі, за десять хвилин їзди від роботи. Вікна виходили на південь, тому кімната була залита світлом навіть у другій половині дня. Кухня здавалася крихітною після колишньої, але для однієї людини місця вистачало.

Власника звали Кирило Петрович. Літній, тихий і трохи розсіяний, він переїхав до доньки, а квартиру продавати не хотів. Марина уважно вивчила документи й офіційний витяг із реєстру нерухомості. Оксана заздалегідь пояснила, як перевірити відомості про власника, наявність обтяжень і право здавати квартиру. Усе виявилося гаразд.

Склали докладний договір і зареєстрували його за встановленими правилами. Отримавши ключі, Марина ще раз пройшлася порожньою світлою кімнатою. Вона не намагалася уявити гарне майбутнє й не шукала символів. Просто перевірила крани, замки, розетки й відчинила вікно.

Із двору долинув шум машин і чийсь сміх. На підвіконня лягло сонце. Уперше за кілька років Марина дивилася на житло, де ніхто не міг без дозволу переставити її речі, і знала, що переїзд відбудеться вже за тиждень…