Свекруха зажадала, щоб невістка готувала у власний день народження, але її спокійна відповідь змінила весь вечір

Гості було близько сорока п’яти. Сірий плащ, втомлене обличчя, рішучий погляд. Вона майже не помічала Лідії Степанівни, яка відчинила двері, і дивилася на Марину, що стояла за її плечем.

— Ви Марина, дружина Богдана Коваля?

— Так.

— Мене звати Галина Савчук. У мене ділянка поруч із вашою. Вибачте, що прийшла без попередження, але вам треба дещо побачити.

Вона підняла конверт. Свекруха вже набрала повітря, готуючись виставити незнайомку, однак Марина першою запропонувала їй зайти.

Галина пройшла коридором, побіжно озирнувшись без дозвільної цікавості. Лідія Степанівна грюкнула дверима й завмерла біля стіни, схрестивши руки, ніби саме її владу в домі щойно поставили під сумнів. На кухні Марина налила гості води й сіла навпроти.

— Розповідайте.

Галина поклала конверт на стіл. Усередині були фотографії. На першій — веранда їхньої дачі. На наступній — Богдан поруч із молодою світловолосою жінкою, яка сміялася з чогось, що лишилося за кадром. На третій світлина незнайомка стояла біля плити спиною до камери.

Марина одразу впізнала лляний фартух із вишитими маками. Вона купила його на ярмарку два роки тому, берегла й довго не могла зрозуміти, куди він зник. Тепер відповідь лежала перед нею на глянцевому папері.

Руки не затремтіли. Обличчя теж лишилося спокійним.

Цей спокій не означав байдужості. Десь під ребрами виникло важке холодне відчуття, але Марина не дозволила йому керувати ні голосом, ні рухами. Спершу треба було встановити факти: як давно приїздить жінка, хто бачив їх разом, звідки зроблено знімки. Звичка медика знову втримувала її на поверхні, поки свідомість повільно приймала просту річ — чоловік проводив вихідні не за ремонтом дачі й возив туди речі з їхнього спільного дому.

— Її звати Софія, вона живе неподалік, — тихо заговорила Галина. — Я помічаю їх разом уже другий місяць. Вона приїздить майже щовихідних, іноді й серед тижня. Я довго не наважувалася втручатися, але подумала: опинись я на вашому місці, воліла б знати правду.

— Дякую, що прийшли, — відповіла Марина. — Розумію, як неприємно було на це зважитися.

Галина кивнула й підвелася. Марина провела її до дверей, дочекалася, поки замок клацне, і лише тоді обернулася. Лідія Степанівна весь цей час стояла в коридорі. Вона чула кожне слово.

— Подумаєш, трагедія, — мовила свекруха без тіні співчуття. — Чоловіки завжди лишаються чоловіками. Була б ти іншою дружиною, йому не довелося б шукати когось на стороні.

Марина вдивилася в її обличчя.

— Ви давно знали.

Це прозвучало не як запитання. Лідія Степанівна ледь помітно здригнулася, але за два роки Марина навчилася читати найменші рухи її губ і очей.

— Як давно? — уточнила вона.

Свекруха задерла підборіддя.

— Я його мати. Син нічого від мене не приховує.

Марина не відповіла. Повернулася до спальні, перевірила зелену папку, поклала зверху фотографії й запасний ключ, після чого набрала Оксану. Подруга відповіла після другого гудка, ніби весь цей час тримала телефон у руці.

Вони познайомилися на навчальному семінарі, де Оксана розповідала медикам про юридичний бік їхньої роботи. Невисока, швидка в рухах, з уважними темними очима, вона завжди говорила коротко й по суті. Після занять вони кілька разів випили разом кави, почали зідзвонюватися, а потім непомітно для обох стали близькими подругами.

Оксана жила сама після розлучення, тримала кішку й називала розставання найрозсудливішим рішенням, яке будь-коли ухвалювала.

— Марин, що сталося? — запитала вона своїм зібраним професійним тоном.

— Сьогодні в мене день народження.

— Я пам’ятаю. Привітання надіслала рівно опівночі.

— Я бачила. Дякую. Але зараз мені потрібна не дружня підтримка, а справжня юридична допомога…