Свекруха зажадала, щоб невістка готувала у власний день народження, але її спокійна відповідь змінила весь вечір

Богдан повернувся близько пів на першу. З кухні на другому поверсі добре було чути, як на подвір’ї грюкнули автомобільні дверцята. Марина саме вимикала вогонь під курячим супом і перевіряла котлети в духовці. Працювала без метушні, як у звичайний день.

Лідія Степанівна відразу пожвавилася й поспішила зустрічати сина. У передпокої вони перекинулися кількома тихими фразами. Потім кроки наблизилися, і Богдан увійшов на кухню.

На ньому була вчорашня куртка, обличчя лишалося неголеним. Від одягу тягло димом паленого листя й солодкуватими парфумами, які не могли належати йому. Богдан коротко привітався, так і не згадавши про день народження дружини.

Він відчинив холодильник, зробив кілька ковтків просто з пляшки й повернув її на полицю.

— Суп готовий. Будеш їсти?

— Пізніше.

Він уникав її погляду, дивився у вікно й тримав плечі трохи напруженіше, ніж зазвичай. Марина давно знала цю позу: так чоловік збирався з духом перед неприємною розмовою, яку відкладав до останньої можливості.

— Нам треба поговорити, — нарешті промовив Богдан.

— Згодна.

Він чекав, що дружина сама продовжить, але Марина мовчала. Дивилася уважно й спокійно, ніби перед нею сидів пацієнт, від якого треба було почути точний опис симптомів.

— На дачі я був не сам. Це… триває вже якийсь час. Я й сам не розумію, як усе зайшло так далеко. Просто так вийшло…

— Софія, — підказала Марина.

Богдан завмер.

— У мене є фотографії. Галина з сусідньої ділянки принесла їх сьогодні вранці, поки ти їхав додому, — продовжила вона.

Він провів долонею по волоссю й відвернувся.

— Отже, ти вже знаєш.

— Від сьогодні — так.

— Марин, це не означає, що я до тебе нічого не відчуваю. Такі речі іноді трапляються. Ми ж дорослі люди й можемо…

— Можемо визнати, що сталося саме це, — спокійно закінчила вона.

Її тон знову збив його з пантелику. Богдан явно очікував сліз, істерики, розбитої тарілки — будь-якого звичного доказу, що він і далі керує тим, що відбувається. Але дружина не дала йому жодного.

— Твоя мати знала, — сказала Марина. — Вона сама повідомила, що ти ділишся з нею всім.

Богдан промовчав.

— Ти возив матір на дачу, коли там була Софія?

— Ні.

— Добре. Їж. Решту обговоримо пізніше. Мені треба вийти й зробити кілька дзвінків.

Він ступив слідом за нею.

— Марин, ми ж можемо все виправити…

— Пізніше, Богдане.

У коридорі Лідія Степанівна вдала, ніби випадково проходила повз. Марина глянула на неї, і та вперше за два роки відвела очі. Потім Марина накинула куртку й вийшла надвір.

День виявився напрочуд ясним: ще прохолодним, але вже сповненим весняного тепла. Повітря хотілося вдихати глибше. Марина пішла вздовж будинків, сховавши руки в кишені, і дозволила думкам нарешті наздогнати події.

Вона думала не стільки про зраду й навіть не про співучасть свекрухи. Це завдавало болю, однак біль здавався давнім, ніби почався задовго до сьогоднішніх фотографій. Набагато важливіше зараз було зрозуміти, що робити з квартирою…