Світлана поспішала на переговори, але звеліла водієві зупинитися біля вагітної жінки, яку викинули з чорної машини

— Підніміть усі відмови комерційного відділу за рік, — розпорядилася вона. — Порівняйте, хто потім опинився в «Граніту».

Фахівець продовжив пошук. Знайшовся лист від відділу продажу житлового комплексу, надісланий Дарині тиждень тому: «На прохання Романа Геннадійовича бронювання продовжено. Перший внесок очікуємо після завершення інвестиційної угоди. Оформлення, як обговорювали, на ваше ім’я».

Світлана перечитала текст.

— Учора вона казала, що перший внесок зробить сама.

— Тут не вказано, хто платитиме, — зауважив Степан. — Але зв’язок терміну з угодою Лисовського очевидний.

У цю мить двері відчинилися. Увійшов Роман. Побачивши архів на моніторі, він зупинився.

— Що тут відбувається?

— Внутрішня перевірка.

— Ти читаєш пошту моєї секретарки?

— Корпоративну, — відповів Степан. — У межах повноважень генеральної директорки.

— Ви зовсім з глузду з’їхали?

Світлана повернула до нього екран.

— Чому Даша надсилала Ткачу нашу клієнтську базу за твоїм дорученням?

— Для розрахунку нового проєкту.

— Там компанії, які не мають до нього стосунку.

— Ми обговорювали майбутнє завантаження.

— Тоді що означає «Готовий перейти»?

— Я не складав цієї таблиці.

— Але Даша написала, що виконувала твоє доручення.

Роман різко відповів:

— Вона могла переплутати файл.

Світлана деякий час дивилася на чоловіка. Ще вчора він захищав дівчину, а тепер за першої небезпеки зробив її винною.

— Тобто секретарка сама вирішила передати Ткачу базу?

— Я цього не казав.

— Саме це й прозвучало.

Він повернувся до колеги.

— Якщо Лисовський дізнається, що ви копаєте під його підрядника, переговори закінчаться.

— Угоду не підписано, — сказав юрист. — Завдяки вам, Романе.

— Вийди, — промовила Світлана. — У мене нарада.

— Я комерційний директор.

— Зараз це тебе не стосується.

Він затримався біля дверей.

— Потім не кажи, що я не намагався врятувати компанію.

До обіду Оксана принесла новий звіт. Із семи замовників, від яких комерційний відділ відмовився за останні місяці, троє невдовзі уклали договори з «Гранітом», ще двоє отримали пропозицію Ткача майже одразу після переговорів із «Техбудом».

— Звідки вони знали наші ціни? — запитала Світлана.

Гончар подивилася на вивантажені листи. Відповідати не було потреби. Степан тим часом повернувся до старої комерційної пропозиції Ткача. Сім років тому батько Світлани написав на ній: «Не співпрацювати. Пропозицію відхилити».

— Петро Семенович рідко ставив такі резолюції без пояснень, — зауважив юрист.

В архіві причин не знайшлося. Після п’ятої Світлана поїхала до матері. Надія Яківна провела її до колишнього кабінету чоловіка. У нижній шафі збереглися коробки з робочими паперами та щоденниками.

Потрібне прізвище знайшлося в старому записі. «Ткач. Роман знову привів. Перевірити кошториси». Через сторінку було додано: «Завищення за трьома позиціями. Не підписувати. З Р. поговорити окремо».

— Мамо, ти пам’ятаєш, що тоді сталося?

Надія Яківна сіла навпроти.

— Роман привів знайомого підрядника, запевняв, що ціни вигідні. Батько перевірив розрахунки й виявив завищення.

— Чому мені не сказали?

— Петро не хотів втручатися у ваш шлюб. Роман відступив. Ткач зник. І тато вирішив, що питання закрито.

— Він підозрював їх у змові?

— Доказів у нього не було. Але одного разу сказав мені: «Зять надто хоче вирішувати, куди йдуть гроші, які йому не належать».

Мати дістала з коробки тонку теку. Усередині лежав проєкт угоди восьмирічної давнини. Роман пропонував створити окрему фірму для субпідрядів «Техбуду». Серед передбачуваних учасників значився Артем Пилипович Ткач.

— Тут Романа немає серед власників, — зауважила Світлана.

— Саме це батька й насторожило. Роман надто активно просував чужу компанію, де формально нічого не отримував. Тому тато не дав йому частку в «Техбуді». Після цього він остаточно вирішив, що не дасть.

Світлана згадала, як чоловік роками розповідав про несправедливість тестя. Виявляється, батько бачив те, чого вона сама воліла не помічати. Телефон завібрував від повідомлення. Роман запитував, де вона. Світлана прибрала телефон.

— Ти підозрюєш його? — тихо запитала мати.

— Уже не просто підозрюю. Я поки не знаю масштабу.

Перед від’їздом Світлана вийшла на балкон і зателефонувала Інні Ковальчук. Подрузі вона не розповідала про фінансові деталі, лише сказала, що у шлюбі, схоже, все набагато гірше, ніж здавалося.

— Ти впевнена щодо Романа? — запитала Інна.

— У тому, що він бреше, уже так.

— А секретарка?…