Священник на відспівуванні нахилився до труни й, ледь побачивши її обличчя

Місяць по тому в маленькій лікарняній палаті ледве вистачало місця відвідувачам. Так багато служителів церкви водночас лікар Віктор Олексійович тут іще не бачив. Він оглянув присутніх і нагадав:

— Тільки ненадовго, будь ласка. Він поки що дуже слабкий.

Коли лікар вийшов, отець Миколай знову взявся вичитувати Григорія. Той слухав знайомий суворий голос і всміхався. Як же він скучив — і за самим настоятелем, і навіть за цими його доганами.

— Хіба можна так до себе ставитися? — говорив Миколай. — У нашому віці, вважай, уже старечому, себе берегти треба. Зовсім ти безрозсудний. Інсульт перенести — не дрібниця!

Суворість погано приховувала сльози. Вони стояли в нього в очах від радості: Григорій вижив, вибрався з тяжкого стану. Можна було дивитися на нього, розмовляти, сердитися за те, що не беріг себе. І Григорій радів цьому сердитому голосу більше, ніж будь-яким утіхам.

Хтось узяв його за руку. Теплий дотик був таким дбайливим, що він відчув його всім тілом. Олексій нахилився ближче й неголосно сказав:

— Одужуй, дідусю. Ти нам дуже потрібен.

Григорій підвів на нього очі. Сльози заважали дивитися, а спитати хотілося негайно — раптом він недочув, раптом це слово йому лише вчулося.

— Ти знаєш… усе знаєш, онучку?

— Знаю, діду. Отець Миколай мені все розповів. Ти тільки одужуй. Я на тебе чекатиму. Дуже.

Олексій поцілував його в щоку, і Григорій міцніше стиснув його руку. Дочекався. Усе-таки почув те, що стільки років хотів і що вже боявся не встигнути почути. Тепер поруч був онук, який знав про нього й називав його дідусем.

Слабкість іще не відпускала, очі заплющувалися. Григорій відчував, що засинає. Але за цим сном більше не було звичної самотності: коли він прокинеться, поруч будуть близькі. Попереду на нього чекав новий день.