Священник на відспівуванні нахилився до труни й, ледь побачивши її обличчя

Почало підводити здоров’я. Серце турбувало дедалі частіше. Колишній хірург розумів, що не можна лікувати себе самому й відкладати звернення до лікаря. Розумів — і все ж не міг змусити себе піти до лікарні. Роки давалися взнаки, як би не хотілося про це забути.

У день, коли Олексій мав прийняти священний сан, Григорій особливо старався відігнати думки про нездужання. Сьогодні не можна хворіти. Сьогодні збувається те, про що колись розповів йому восьмирічний хлопчик, щойно переступивши поріг школи.

Батьки Олексія були невдоволені його вибором. Вони бачили для нього інше майбутнє: керівництво великою комерційною фірмою. Але свого рішення він не змінив.

— Це не моє життя, — відрізав Олексій, коли зайшлося про їхні плани.

Наполегливості й упевненості йому вистачало. Він хотів стати священником і йшов до цього, попри батьківську незгоду. Григорій був поруч у день, на який вони обоє так довго чекали.

Зле йому стало вже під час обряду. Він тримався з останніх сил, не бажаючи нічого порушити, зіпсувати урочисту мить. Треба тільки дочекатися закінчення. Ще трохи. Але коли обряд завершився, втриматися на ногах він уже не зміг і впав.

— Швидку викликайте! Швидше! — крикнув отець Миколай.

Навколо заметушилися, почали шукати телефони. Першим до того, хто впав, підбіг Олексій. Схопив його за руку, перелякано заговорив:

— Отче Григорію, що з вами? Лікарі зараз приїдуть. Вони допоможуть, чуєте?

Григорій чув. Але сили відходили, свідомість починала меркнути, і йому здавалося, що часу майже не лишилося. Стільки років він відкладав цю розмову, обіцяв собі сказати, коли хлопчик подорослішає. Олексій уже дорослий. А наступної нагоди може не бути. Зараз той тримав його за руку, чекав допомоги лікарів і не знав найголовнішого. Григорій більше не міг забрати це із собою. Треба встигнути назвати Дмитра, пояснити, ким вони доводяться одне одному, поки Олексій іще чує його і поки він сам здатен вимовити хоч слово.

Він спробував заговорити, але замість голосу вирвався хрип. Усе, що він так довго носив у собі, довелося вмістити в кілька уривчастих слів.

— Альошо… Я твій дід. Твій рідний батько — мій син Дмитро. Запам’ятай. Отець Миколай тобі розповість… Він…

Договорити Григорій не зміг. Голос урвався, рука безвольно опустилася…