Священник на відспівуванні нахилився до труни й, ледь побачивши її обличчя

У труні лежала Марина. Обличчя змінилося, роки залишили на ньому слід, однак помилитися він не міг. Перед ним була та сама дівчина, після якої в його житті залишилася порожнеча.

Він згадав, як Діма приводив її додому. Маринина самовпевненість, безцеремонна манера триматися дратували його з перших зустрічей. Через неї вони із сином навіть посварилися. Дмитро тоді твердо сказав, що любить Марину й відмовлятися від неї заради батькового схвалення не збирається. А потім це кохання привело його до загибелі.

«Ось і розплата», — майнуло в Григорія, і він злякався власної думки. Як можна стояти біля труни священником і радіти чужій смерті? Він намагався спинити в собі ненависть, але вона виявилася сильнішою за всі доводи. Перед очима знову був той день, коли його просили оперувати Марину. Ніщо не допомагало: ані усвідомлення свого обов’язку, ані сором за злорадство, що виникло. Григорій розумів, що має молитися за покійну, а сам бачив у ній лише винуватицю загибелі сина. Здавалося, роки служіння зникли, і тут знову стояла колишня зламана людина, від якої вимагали неможливого.

Ні. Він не стане її відспівувати. Не хоче мати з нею нічого спільного, навіть тепер. Підкоряючись цьому бажанню, Григорій різко відвернувся й кинувся до виходу. Дві жінки розгублено дивилися йому вслід.

Біля дверей він зіткнувся з отцем Миколаєм.

— Ти куди зібрався? Хіба в тебе не відспівування?

— Так… Там… Я не можу…

Пальці неспокійно ворушилися, слова не складалися. Але настоятель дивився так, що приховати те, що сталося, було неможливо. Григорій пояснив, кого побачив у труні і чому вийшов. Вислухавши його, отець Миколай заговорив суворо:

— Чого ж ти навчатимеш людей, якщо сам віддаєшся гніву? Тобі ж не забувати про заповіді? Від минулого не втечеш, скільки не тікай. Воно з тобою, Григорію. Візьми себе в руки. Ти священник, і зараз твоє місце там, біля тих, хто чекає молитви.

Докір був суворим, майже як догана завинилому учневі. І все ж саме він допоміг зібратися. Тремтіння потроху вщухло; Григорій випростався й повернувся. Обидві жінки стояли на колишньому місці, усе ще не розуміючи, що сталося.

— Пробачте, що змусив вас чекати, — промовив він і почав відспівування раби Божої Марини.

Коли служба закінчилася, йому знадобилося кілька хвилин самотності. Він пішов до своєї кімнати, виснажений раптовою зустріччю з минулим. Здавалося, найтяжче за цей день уже сталося. Повертаючись до парафіян, Григорій іще не уявляв, наскільки помиляється…