Син не приїхав на похорон матері, пославшись на зайнятість, а за рік повернувся по квартиру. Тоді йому показали одне фото.

За двадцять хвилин вони пішли. Уже в дверях Юлія пообіцяла, що я пошкодую і що старість у мене буде «дуже цікава». Я зачинив за ними двері, не вступаючи в суперечку. До суду лишалося три тижні, хоча тоді я цього ще не знав.

У червні надійшов позов. Максим Миколайович Коваленко просив визнати недійсними і договір дарування, і Оксанин заповіт. Підстава була однакова: тяжка хвороба й препарати нібито позбавили матір здатності розуміти свої дії, а горе начебто зробило недієздатним мене.

Син вимагав повернути квартиру до спадкової маси й визнати за ним право на половину. Розрахунок будувався на датах: шістнадцятого травня відбувся похорон, сімнадцятого я підписав дарування. Максим розумів, що така послідовність змусить суд насторожитися.

Того ж вечора я зателефонував Романові Васильовичу Бондаренку. У суботу він приїхав із портфелем і двома пляшками мінеральної води, пам’ятаючи, що алкоголю я не п’ю. Двадцять хвилин юрист мовчки вивчав позов.

Потім Бондаренко запропонував вибрати: доводити справу до кінця чи укласти мирову угоду, віддавши Максимові чверть квартири. Я відмовився. Якби я поступився, виходило б, що на похорон матері можна не приїжджати, а згодом однаково з’явитися по свою частку. Я не хотів визнавати таке нормою.

Чотири місяці ми збирали докази. Першим став тридцятиоднахвилинний відеозапис дарування разом із витягом із реєстру. На ньому Людмила Андріївна ставила мені контрольні запитання, а я називав Іру повним ім’ям і пояснював, що передаю житло добровільно.

Другим доказом був дев’ятнадцятихвилинний запис заповіту. Третім — медичні документи Оксани за два роки спостережень, висновки місцевої лікарні й профільного інституту. Лікарі зазначали збереженість інтелектуальних і мнестичних функцій, ясну оцінку власного стану й відсутність психіатричних препаратів…