Син попросив батька не приїжджати перед Новим роком, але візит без попередження відкрив тривожну правду

— Не знаю. Після уколів провалююся. Дні плутаються. Іноді здається, що минула ніч, а минуло кілька годин. Іноді навпаки.

— Чого вони хочуть?

— Довіреність. Підписи. Доступ до всього — рахунків, бізнесу, майна. Хочуть виставити мене залежним, щоб потім, коли мене не стане, усе виглядало як нещасний випадок. Акуратно. Без зайвого шуму.

Він закашлявся, і Микола знову підніс воду.

— Пий маленькими ковтками.

— Тату, йди. У Романа нагорі рушниця. А в Лариси родич у місцевій поліції. Якщо покличеш наряд, вважай, подзвониш їй напряму.

Микола прибрав пляшку.

— Поліцію зараз кликати не будемо. Є способи цікавіші.

Нагорі грюкнули двері. Сходами застукали підбори. Микола безшумно відступив за металевий стелаж і ввімкнув запис на телефоні.

Лариса зайшла з пластиковою мискою. Усередині був холодний рис — без солі, без масла, як корм, а не їжа. Вона поставила миску на підлогу й присіла поруч із Павлом.

— Ну що, любий? Дозрів? Чи й далі будеш удавати з себе героя?

Павло спробував усміхнутися.

— З таким коліном я зараз можу вдавати тільки лежачу людину.

— Жартуєш? Значить, сили ще є. Значить, ми недостатньо старалися.

Вона ступила ближче й підбором натиснула на його розпухле коліно. Павло скрикнув, стиснувши зуби, щоб не закричати голосніше.

Лариса набрала ложку рису, піднесла до його губ і в останню мить перевернула, висипавши їжу йому на груди.

— Ти все життя вдавав сильного, Павле. А насправді завжди був слабким. Просто раніше тебе прикривали татові гроші. Тепер вони, можна сказати, змінили господаря.

Задзвонив телефон. Лариса відповіла, навіть не намагаючись стишити голос…