Син щоразу боявся поїздки до бабусі, але Надя надто пізно зрозуміла, що це були не примхи.
— Послухай, Надіє, — свекруха перейшла на повне ім’я, що робила тільки в моменти крайнього невдоволення. — Я тридцять два роки…
— Я знаю, скільки років ви пропрацювали. Я хочу знати, що ви даєте моїй дитині.
Віктор поклав виделку. Встав.
— Надю, досить. Мамо, дай мені флакон. Я подивлюся, і закриємо тему.
Галина Петрівна стиснула губи. Пішла на кухню, повернулася за хвилину з темним флаконом у руці. Простягнула Вікторові з виглядом людини, в якої перевіряють документи на кордоні й якій це образливо.
Віктор відкрив кришку, понюхав, насупився. Покрутив флакон: ні етикетки, ні наліпки, ні напису від руки.
— Мамо, тут нічого не написано. Що всередині?
— Екстракт полину, корінь аїру, мед. Усе натуральне.
— А така гіркота від чого?
— Від полину, звісно. Це гіркота, вона стимулює апетит. Елементарна фармакологія, Вітеньку.
Надя мовчала. Дивилася на флакон, на обличчя свекрухи, на чоловіка, який крутив пляшечку в руках і явно не знав, що з нею робити.
Він не був лікарем. Він не був фармацевтом. Він був інженером, який вірив своїй матері, бо вірити було простіше, ніж сумніватися.
— Гаразд, — сказав Віктор і поставив флакон на стіл. — Мамо, може, поки не будемо давати? Поки йому не стане краще.
— Йому й стане краще, якщо давати регулярно. У цьому весь сенс.
Голос Галини Петрівни задзвенів.
— Ви приїжджаєте раз на тиждень, один раз, а потім дивуєтеся, що ефекту немає. Якби Надія давала йому вдома щодня, як я казала…
— Я не буду давати дитині невідому рідину щодня, — сказала Надя.
— Невідому? — Галина Петрівна аж побагровіла. — Невідому? Я провізорка першої категорії, я знаю кожен препарат в офіційних довідниках напам’ять, а ти мені кажеш — невідому.
— Галино Петрівно, я вас не звинувачую. Я прошу: поки не давайте йому нічого. Давайте подивимося, як він почуватиметься без сиропу.
— А я прошу: не вчи мене. Я виростила здорового сина. Він жодного разу не хворів серйозно, жодного разу. Бо я знала, що роблю. А ти?
Вона урвалася, але Надя зрозуміла закінчення.
А ти — ні.
Віктор стояв між ними, як стовп на перехресті. Мовчав. Не захищав ні матір, ні дружину. Просто стояв із виразом людини, яка хоче, щоб усе це якнайшвидше скінчилося.
Додому йшли в тиші. Артем сидів у Наді на руках — важкий, теплий, обм’яклий. Уткнувся обличчям їй у плече. Мовчав.
Увечері повторилося все як завжди.
О сьомій Артем лежав на дивані, підтягнувши коліна. Попросив води, випив, ліг знову. Температури не було, але обличчя зблідло, під очима залягли тіні. Надя сиділа поруч, гладила його по спині, слухала, як він дихає нерівно, з паузами, ніби тіло намагається впоратися з чимось, чого бути не повинно.
О десятій вона вклала його в ліжко. Артем заснув одразу, важким, недобрим сном.
Надя вийшла в коридор, притулилася до стіни. Руки тремтіли.
На початку другої ночі її розбудив звук. Не крик — хрип.
Вона рвонулася з ліжка, як була, босоніж, і влетіла в дитячу.
Артем лежав на боці. Його рвало густо, жовчю, тіло смикалося дрібними судомами. Очі були напіврозплющені — каламутні, невпізнавальні.
— Артеме! Артеме, синочку!
Вона схопила його, перевернула набік, щоб не захлинувся. Долонею витерла рот. Шкіра була холодна й волога. Пульс калатав під пальцями — частий, нерівний, як у загнаної пташки.
— Вікторе! Вікторе, викликай швидку!…
