Син щоразу боявся поїздки до бабусі, але Надя надто пізно зрозуміла, що це були не примхи.

Потім голос Галини Петрівни став іншим. Не злим, ні. Ображеним. Тією особливою образою, яка гірша за злість, бо проти неї немає захисту.

— Вітеньку! Я заради цієї дитини живу. Я щонеділі готую, прибираю, стараюся. А вона тобі нашіптує, що бабуся ворог. Я сиропи тридцять років людям підбирала, до мене черги стояли по консультацію. А тепер невістка, яка в бібліотеці працює, буде мені пояснювати, що можна давати онукові.

— Мамо, я просто…

— Ні, ти послухай. Я цього хлопчика люблю понад життя. Мені байдуже, що вона думає, я дбаю про онука. І буду дбати. Бо я бачу, який він вигляд має, коли приїжджає: блідий, худий, під очима кола. А ти потураєш дружині замість того, щоб очі розплющити.

Віктор промовчав. Закінчив розмову, прибрав телефон і пішов у кімнату, не глянувши на Надю.

Вона стояла в коридорі й відчувала, як щось усередині твердне, як глина в печі. Сльози, які раніше підступали в таких ситуаціях, не прийшли. Замість них прийшла ясність. Холодна, твереза ясність.

Неділя. Перша година дня.

Квартира Галини Петрівни. Качка на столі, картопля в маслі, напій із сухофруктів.

Свекруха зустріла їх у новому фартусі — білому, з вишитими маками, — і виглядала так, ніби вчорашньої розмови не було. Обійняла Віктора, розцілувала Артема, Наді кивнула.

Усе як завжди.

Надя сіла за стіл і вирішила: сьогодні вона спостерігатиме. Не сперечатися, не питати, не конфліктувати. Просто дивитися. Як учений, який вивчає явище: відсторонено, уважно, запам’ятовуючи кожну деталь.

Обід ішов своєю чергою. Галина Петрівна підкладала Артемові, вмовляла, витирала йому рот серветкою. Хлопчик їв мало, колупав качку виделкою, кілька разів подивився на Надю тим самим поглядом, який вона вже навчилася читати.

Погляд казав: «Мамо, скоро поїдемо?»

Після основної страви Галина Петрівна встала з-за столу.

— Артемчику, ходімо, руки помиємо. І вітамінку дам.

Надя теж підвелася.

— Галино Петрівно, я з вами.

Свекруха обернулася. У погляді майнуло щось — не страх, не роздратування. Здивування. Надя ніколи раніше не ходила за нею на кухню.

— Навіщо? Я сама впораюся.

— Я хочу подивитися, що ви йому даєте. Який сироп.

— Надю, ми це вже обговорювали. Трав’яний сироп на гіркотах, я його…

— Я хочу прочитати склад.

Тиша.

Віктор завмер на стільці, тримаючи виделку в повітрі. Артем стояв між бабусею й мамою, переводячи погляд з однієї на іншу. Годинник на стіні цокав голосно, виразно, як метроном.

Галина Петрівна випросталася. Плечі назад, підборіддя вгору. Та сама поза завідувачки аптеки, яка знає більше за всіх і не зобов’язана звітувати.

— Там нічого читати. Я готую його сама, за перевіреним рецептом.

— Тоді скажіть мені, що в складі. Назву кожного компонента…