Син щоразу боявся поїздки до бабусі, але Надя надто пізно зрозуміла, що це були не примхи.
Чоловік з’явився у дверях, мружачись від світла. Подивився на Артема, на Надю, на калюжу на підлозі. На його обличчі на секунду майнув страх — справжній, не схований за спокоєм.
— Що з ним?
— Дзвони в швидку! Зараз!
Віктор набрав номер. Говорив рівно: диктував адресу, вік дитини, симптоми.
Надя сиділа на підлозі, тримала Артема на руках і гойдала, як немовля, хоча йому було п’ять. Він тремтів дрібно й часто, тихо стогнав крізь стиснуті зуби.
Швидка приїхала за чотирнадцять хвилин. Фельдшер, чоловік років сорока з важкою сумкою, присів поруч із Артемом, помацав пульс, посвітлив ліхтариком в очі, виміряв тиск.
— Тахікардія, зневоднення, можливе отруєння. Їдемо в лікарню.
— Яке отруєння? — Віктор стояв у дверях, блідий.
— З’ясуємо в приймальному відділенні. Матусю, одягайте дитину, беріть документи. Швидко.
Надя одягла Артема, схопила сумку, документи, медичний поліс. Руки рухалися самі, на автоматі, без думок.
Думки прийшли потім, у машині швидкої, де вона сиділа на відкидній лавці, тримала сина за руку й дивилася, як фельдшер ставить йому крапельницю.
Думки прийшли чіткі, різкі, як уламки.
Сироп.
Щонеділі.
Темний флакон без етикетки.
Для апетиту.
Галина Петрівна, схилена над онуком із ложкою.
Артем, який відвертає голову.
«Бабусю, я не хочу».
І його голос, тихий, стомлений:
«Я казав. Вона не слухає».
Швидка мчала нічними вулицями, блимаючи синім. Фельдшер щось записував у карту. Артем лежав із заплющеними очима — маленький, блідий, із трубкою крапельниці на тонкій руці.
І Надя, дивлячись на нього, зрозуміла одне: що б не сталося далі, назад до бабусі, на недільний обід, він більше не поїде.
У приймальному відділенні пахло хлоркою й чимось кислим: чи то ліками, чи то чужою бідою. Світло ламп було біле, різке, било по очах після темної вулиці.
Надя йшла за каталкою, на якій лежав Артем, і лічила двері: одні, другі, треті, поворот, ще одні. Коридор тягнувся безкінечно, лінолеум рипів під ногами, на стінах висіли стенди з правилами поведінки для відвідувачів, які ніхто ніколи не читає.
Артема перевезли в оглядову. Медсестра, огрядна жінка з короткою стрижкою й стомленими очима, під’єднала монітор, надягла йому на палець датчик. Цифри замиготіли на екрані: пульс, тиск, сатурація.
Надя не розуміла більшості з них, але бачила, що медсестра насупилася й вийшла, нічого не сказавши.
За кілька хвилин прийшла чергова лікарка. Молода, років тридцяти, може, трохи більше. Темне волосся зібране в низький пучок, під халатом светр грубої в’язки, на шиї фонендоскоп, у руці планшет з історією хвороби.
Вона рухалася швидко, але без метушні, як людина, звикла до того, що вночі привозять дітей і треба думати швидше, ніж відчувати.
— Мама? — звернулася вона до Наді, не відриваючи очей від монітора.
— Так. Надія….
