Таня вже виходила з валізами, коли сусідка попросила її ненадовго повернутися
Дуб скреготів по бетону повільно, з зупинками. Оксана могла за звуком уявити, як Андрій перехоплює важкий край, а Лариса квапить його й скаржиться, що стіл заважає ліжкам. Вони не викидали випадкову річ. Вони діловито звільняли кімнати від роботи Оксани, пам’яті про батька й слідів її присутності. За кілька хвилин господиню перетворювали на людину, якій після повернення доведеться просити місце у власному домі.
— Завтра купимо нормальні штори, — оголосила Лариса, переводячи подих. — Ці запилені ганчірки мене дратують. Коли твоя дорогоцінна дружина повернеться, вона квартири не впізнає. Якщо взагалі повернеться. За стільки місяців на морі може когось зустріти й забути про це містечко.
Андрій не заперечив. У тиші, що настала після її смішка, Оксана зрозуміла: квиток не був подарунком. Чоловік оплатив власний спокій, відправивши дружину подалі, щоб не відмовляти сестрі. Він загорнув вигнання в красивий папір, поцілував Оксану в щоку й посадив у машину з усмішкою.
Оксану зігнуло від нудоти. Болю завдавала не лише нахабність Лариси, а бездоганна буденність обману: Андрій обирав маршрут, перевіряв документи, замовляв машину й називав усе це турботою. Він не спалахнув і не сказав жорстоких слів — просто прорахував, як надовго прибрати дружину, щоб не витримувати чужого скандалу. Саме м’якість робила вчинок страшнішим. Зрада прийшла не з криком, а з поцілунком у щоку й проханням дихати морським повітрям.
Скрип верстака віддалявся сходовим майданчиком. Разом із ним із квартири ніби виносили роботу Оксани, пам’ять про її батька й право займати місце у власному житті. За дверима ванної вона слухала, як чужі люди діловито звільняють дім від неї самої…
Лариса веліла братові спуститися по решту коробок. Вхідні двері грюкнули, кроки стихли на сходах. В Оксани лишалося кілька хвилин. Вона безшумно вийшла з ванної й побачила квартиру, змінену за чверть години. Килимок у передпокої був затоптаний брудними черевиками, вздовж стіни стояли чужі сумки, а на місці верстака зяяв світлий прямокутник пилу.
Дві ошатні валізи й далі чекали біля дверей. У них лежали пошиті для поїздки сукні, нове взуття й широкополий капелюх. Оксана не торкнулася речей. Вона пройшла до спальні, накинула старе робоче пальто, всунула ноги в потерті черевики й кинулася на кухню.
За холодильником були вузькі двері на пожежні сходи. Ними майже не користувалися, замок заіржавів, але Оксана знала, як натиснути на ручку. Метал піддався з тихим стогоном. В обличчя вдарило сире повітря, що пахло мокрим листям і пальним. Вона прикрила двері й збігла вниз раніше, ніж Андрій і Лариса повернулися з черговими коробками.
Ноги самі понесли її до майстерні. Оксана бігла дворами, ховаючи обличчя в піднятий комір, аж поки попереду не з’явилася стара цегляна будівля біля колій. Ключ повернувся у важкому замку. Усередині було холодно й темно, між рулонами тканини громадилися каркаси недороблених крісел. Тут ніхто не міг наказати їй звільнити місце…
