Тигр застряг у болоті й ПЛАКАВ! Те, що зробив лісник, — НЕЙМОВІРНО!…

Тепер Остап опинився між двома бідами. Позаду йшли озброєні люди, для яких він уже став небезпечною перешкодою. Попереду блукав голодний шатун, приваблений запахом легкої здобичі. А в самісінькому осерді цієї невидимої пастки тонув тигр, довкола якого сходилися всі хижаки — і чотириногі, і двоногі.

Думка кинути все майнула швидко й соромно. Піти вбік, розчинитися в лісі, дожити до ранку. Він знав стежки, знав струмки, знав, де можна пересидіти ніч. Але разом із цією думкою спалахнув погляд тигра — каламутний від болю, але все ще живий. І слова Коршуна про Ганну. Ні. Після цього відступити було вже неможливо.

Бігти далі навпростець теж не мало сенсу. Коршун із Назаром були молодші, ноги в них легші, дихання міцніше. Вони доженуть. І тоді Остапові не допоможуть ні знання лісу, ні стара рушниця.

Він подивився на ведмежі сліди, потім на свої відбитки на мокрій землі. У голові народився план — відчайдушний, небезпечний, майже божевільний. Але в лісовій глушині інколи перемагає не той, хто сильніший, а той, хто змушує чужу силу вдарити не по собі.

Остап перестав плутати слід. Навпаки, пішов так, щоб його чоботи залишали ясні, легко читані відбитки. Людина ніби мчала в страху, не вибираючи дороги. Він тримався трохи осторонь від ведмежої стежки, не змішуючи слідів, але вів переслідувачів майже паралельно їй. Дихати ставало боляче. У боці кололо, у горлі стояв присмак заліза. Але він і далі йшов і біг уривками, слухаючи голоси за спиною.

— Ось він! — долинув із яру голос Коршуна. — Старий лис думав збити нас зі сліду.

Потім голос Назара, нижчий, тривожніший:

— Коршун… глянь сюди.

Остап не бачив їх, але уявляв, як хлопець показує на сліди, як темніє обличчям, як відступає, відчувши справжню небезпеку.

— Це ведмідь, — сказав Назар. — І не простий. Може, ну його? Тигр тигром, але шатун…

Коршун відповів не відразу. Він, певно, присів, роздивився відбитки, зіставив напрямок. Остап майже чув його посмішку.

— Злякався? — зневажливо кинув той. — Слід старого поруч. Він від нас тікає й навіть не зрозумів, куди вліз. Ведмідь нам тільки допоможе. Роздере діда, а ми заберемо звіра. Уперед.

Жадібність засліплює не гірше за пару. Коршун бачив у шатуна не смертельну загрозу, а ще одну фігуру у власній грі. Назар, може, й хотів повернути назад, але сперечатися з ватажком не наважився.

Повітря попереду змінилося. До сирості й прілої хвої додався важкий мускусний дух. Остап сповільнився. Ведмідь був близько. Дуже близько.

Він знайшов місце, яке шукав, майже відразу: густий старий малинник біля кедра, вивернутого бурею з корінням. Колючі пагони перепліталися так щільно, що людина без потреби туди не полізла б. Остап пірнув у зарості, протиснувся за товстий стовбур, притис до себе сокиру й завмер. Рушниця зараз була слабкою надією. Дріб на ведмедя — тільки розлютити, а на другий шанс часу не дадуть.

Він став слухом. Серце билося у вухах. Вітер ворушив голі гілки. Десь капала вода. Потім хруснула суха палиця.

На галявину перед поваленим кедром вийшли Коршун і Назар. Коршун зупинився, насупився, вдивляючись у землю.

— Слід обривається, — тихо сказав він.

— Може, в кущі? — прошепотів Назар.

Тієї ж миті запах звіра став таким густим, що ним можна було вдавитися. Остап побачив першим, як за піднятою кореневою брилою заворушилася бура маса. Ведмідь підвівся, розправляючи величезні плечі. На задніх лапах він здавався частиною самого лісу — темною, злою, живою стіною. Із його грудей вийшов низький рик, від якого земля ніби здригнулася. У цю мить галявина перестала належати людям…