Тигр застряг у болоті й ПЛАКАВ! Те, що зробив лісник, — НЕЙМОВІРНО!…

Біля невеликого яру, дном якого поспішав каламутний струмок, він перестрибнув воду й почав дертися схилом, чіпляючись за коріння. Нагорі він зупинився так різко, ніби наткнувся на стіну.

У багнюці перед ним відбилися величезні свіжі сліди. Не людські. Ведмежі. Широкі, важкі, з глибокими відмітинами кігтів.

Шатун.

Остап відчув, як серце на мить перестало битися. Ведмідь, який не ліг у барліг до кінця осені, був страшніший за звичайного звіра. Голодний, роздратований, позбавлений зимового спокою, він не боявся ні вогню, ні людини, ні іншого хижака. Сліди були зовсім свіжі й вели туди ж, куди тягнувся запах умираючого тигра. Остап присів, торкнувся пальцями краю відбитка й побачив, що пухка глина ще не встигла осісти. Ведмідь пройшов недавно, неквапливо, упевнено, як господар, якому все живе поступається дорогою. Від цієї впевненості було страшніше, ніж від бігу: шатун не поспішав, бо не сумнівався у своїй силі…