У 1986 році лісник знайшов жінку в ведмежому капкані

Андрій підвівся. Тут, далеко від селища, раптом стало не по собі. Незнайомці було відоме його ім’я, хоча сам він бачив її вперше; хотілося припинити цю розмову й піти. Але з-під спідниці виднівся капкан. Він справді тримав її ногу. Уночі температура могла опуститися нижче нуля, і залишити поранену саму означало приректи на смерть.

Лісник знову присів, попередив, що подивитися все одно доведеться, і припідняв тканину. Незнайомка заплющила очі. Кілька секунд Андрій дивився, ще не вміючи назвати побачене. Коротка буро-коричнева шерсть вкривала тонку ногу. Коліно було незвично високо, нижче виступав спрямований назад суглоб. Там, де він сподівався побачити ступню, темніло велике роздвоєне копито.

Залізо поранило ногу над ним; із рани сочилася темна кров. Андрій випустив край спідниці й відсахнувся. Жінка розплющила очі, ніби його переляк анітрохи її не здивував.

— Я попереджала.

— Що в тебе з ногами? Хто ти така?

Вона знову зажадала спершу відкрити капкан. Лісник позадкував. Серце гупало у вухах, заважаючи міркувати. Він намагався знайти пояснення: перевдяглася, скалічена, носить якийсь протез. Але копито рухалося, суглоб згинався, кров була справжня. Він бачив живу ногу, а не щось надягнуте поверх людської.

На повторне запитання жінка відповіла несподівано рівно:

— Підеш — до вечора я не доживу.

— Ти взагалі людина?

— Якщо ні, кинеш мене тут?

Він мовчав. Жінка трохи схилила голову й нагадала: адже крик він почув, тому й прибіг. Андрій знову спитав про ім’я. Вона сказала, що ліс знає. Пізніше він зізнавався: копита налякали його менше за ці два слова. Ніби знайомі ялини, нерухомо застиглі довкола, раптом перестали бути просто деревами. Ані подиху вітру, ані пташиного голосу.

— Визволи мене й іди.

— А сама підеш?

— Піду.

Чому він усе ж повернувся до капкана, Андрій не міг пояснити й потім. Може, дала про себе знати звичка визволяти звіра з незаконно поставленого заліза. Може, неможливо було кинути істоту, яка розмовляла, відчувала біль і не хотіла вмирати. А може, він просто квапився покінчити з цією зустріччю, що стала нестерпною.

Тепер він зосередився на пружині. Вставив клин, навалився — марно. Жінка застогнала й попросила ще. Андрій змінив положення інструмента; залізо заскрипіло, дуга подалася. Незнайомка рвонула ногу до себе. Вивільнений капкан ляснув так різко, що лісник здригнувся.

Вона, як і раніше, сиділа біля ялини. Обидві ноги тепер були видні, і друга нічим не відрізнялася від пораненої: шерсть, тонка кістка, чорне роздвоєне копито. Остання спроба пояснити побачене каліцтвом відпала. Жінка спробувала встати, захиталася. Андрій не роздумуючи подав руку, і вона сперлася на нього. Важила на диво мало.

Він заговорив про лікаря. Зустрівши нерозуміючий погляд, пояснив: потрібен бодай фельдшер, із такою раною ходити не можна. Вона відмовилася — загоїться. Коли Андрій спитав, куди ж вона збирається, показала в бік Глухого бору.

— Але там нічого немає.

— Для тебе — немає.

Від цієї відповіді знову повіяло холодом. Уточнювати вона не стала. Обережно перенесла вагу на постраждалу ногу, скривилася, але встояла. Тоді Андрій помітив у неї на шиї тоненьку мотузочку з маленьким мідним дзвіночком. Ось що дзвеніло між деревами. Перехопивши його погляд, жінка сховала дзвіночок під кофту.

Вона сказала, що він зробив добро. Андрій поквапився відповісти: йому нічого від неї не треба. Вона знала й це. Лісник попросив лише піти. Незнайомка відійшла на кілька кроків і обернулася, щоб попередити: додому треба повертатися тією самою дорогою. Після заходу сонця на стару просіку виходити не можна.

— Що там станеться?

— Мене шукатимуть. Ті, хто залишив залізо.

— Хто вони?

— Люди. Такі самі, як ти.

Андрій гукнув її знову, спитав ім’я. Жінка помовчала, а потім відповіла, що люди колись звали їх копитницями. Не її — їх. Він повторив це слово, намагаючись домогтися пояснення, але вона вже йшла. Попри рану, рухалася швидко; за двадцять метрів її майже сховали стовбури…