У 1986 році лісник знайшов жінку в ведмежому капкані

Лісник пройшов трохи слідом. На хвої темніла кров, далі відбилися копита. Він покликав, але у відповідь лише дзенькнув дзвіночок. Ще один звук долинув уже з глибини ялинника. Андрій залишився сам і повернувся до поваленої ялини оглядати капкан.

Механізм був старий, однак там, де стикалися рухомі частини, свіжої іржі майже не було. Ланцюг закріпили вміло. Схоже, залізо встановили зовсім недавно, навмисне вибравши звірину стежку. Поблизу виявилися сліди чобіт: пройшли щонайменше двоє чоловіків, учора або позавчора. Біля дерева валявся обрізок мотузки. На корі були вирубані дві перехрещені риски.

Більшість навколишніх мисливців Андрій знав, але подібною міткою ніхто з них не користувався. Вирішивши забрати капкан, він насилу знешкодив механізм, відчепив ланцюг і засунув тягар під повалений стовбур. Сім кілометрів із залізом і кошиком йому було не здолати. Можна повернутися наступного дня з помічником.

Свій кошик Андрій знайшов лише близько полудня. Гриби його більше не цікавили. Він квапився до сторожки, коли збоку, метрів за десять від дороги, побачив знайомі роздвоєні відбитки. Вони тяглися паралельно його шляху. Лісник зупинився; біля найближчого дерева ланцюжок обривався. Скільки він не вдивлявся, нікого не помітив.

Метрів за сто сліди з’явилися знову, вже з іншого боку. Не розуміючи, до кого звертається, Андрій голосно зажадав припинити. У лісі хруснуло. Дзвіночок дзенькнув лише раз, і лісник пришвидшив крок. До мотоцикла він вийшов близько другої; двигун вдалося завести з третьої спроби. Лише на дорозі стало трохи легше дихати.

Близько третьої Андрій нарешті під’їхав до дому. Оксана зустріла його на ґанку: ще трохи — і вона подалася б до лісництва шукати чоловіка. Він стягнув чоботи й сказав, що надто далеко зайшов. На запитання про гриби глянув у кошик — половина здобичі виявилася пом’ятою.

Дружина відразу помітила, що щось не так, і почала розпитувати. Андрій спершу відмовчувався, потім різко повторив, що нічого не сталося. Так відверто він не брехав їй багато років. Річ була зовсім не в недовірі. Як пояснити вголос, що зустрів жінку з козячими ногами? Навіть подумки ці слова не складалися в розумну оповідь.

Увечері він раз у раз опинявся біля вікна. Дім стояв скраю селища, за городами підступав ліс. Годині о восьмій знову зарядив дощ. Оксана рано пішла спати; Андрій залишився на кухні з газетою, яку читав радше очима, ніж головою. О пів на одинадцяту надворі тонко дзенькнуло.

Він підвів голову. Другий звук долинув із подвір’я. Андрій відсунув фіранку: мокра трава, паркан, темрява під деревами. Уже відвернувшись, уловив на шибці відбиток якогось руху й обернувся — нічого. Знову подивився у двір. Біля хвіртки, метрів за п’ятнадцять від дому, стояла жінка в сірій спідниці.

Мокре чорне волосся лежало вздовж обличчя; вона дивилася просто на вікно. Андрій вийшов на ґанок, спитав, навіщо прийшла, чи не стало гірше. Жінка мовчки похитала головою. З-під спідниці виднілися копита, однак поранена нога майже перестала кровоточити. Дім, за її словами, вона знала й раніше.

— Чого ти хочеш?

Жінка показала на ліс за його спиною.

— Вони йдуть сюди.

Довелося розпитувати, поки не стало зрозуміло: ті самі двоє, що поставили капкан. Чому сюди? Бо він прибрав їхнє залізо. Андрій відчув неприємний холод під ребрами. Він же нікому не казав, куди сховав капкан. Заперечив, що нічого не забирав, залишив поруч.

— Вони приходили. На місці порожньо.

— Під деревом він.

— Їм не залізо потрібне.

На запитання, що ж тоді, вона відповіла: «Я». У цю мить Оксана покликала з дому, питаючи, з ким чоловік розмовляє. Андрій на мить повернув голову, озвався — і більше жінки біля хвіртки не побачив.

Він вибіг на подвір’я. Хвіртка була зачинена, дорога порожня. У світлі ліхтаря на мокрій землі проступили два виразні відбитки копит. Наступний був уже метрів за п’ять, ще один — далі, ведучи до лісу. Але поруч була інша доріжка, людська: важкі чоботи йшли у зворотний бік, до його дому.

Андрій присів і торкнувся краю сліду. Чіткий, гострий, зовсім не розпливчастий. Тут побували лічені хвилини тому, можливо, поки він стояв на ґанку й розмовляв. Лісник випростався, повільно оглянув темні дерева. Тепер стало зрозуміло, що з відходом жінки від капкана нічого не скінчилося. Все прийшло слідом за ним, до власного порога…