У 1986 році лісник знайшов жінку в ведмежому капкані

— Сам Коваль завітав.

Андрій випростався й спитав, що вони роблять зі старим. Розмовляють. Посеред ночі? Чоловік відповів своїм запитанням: а лісник навіщо тут? Андрій промовчав. Високий наблизився, спрямував ліхтар йому в обличчя й спитав, чи жінка його привела.

Лісник удав, що не розуміє. Той не повірив: вони відразу знали, хто визволив полонянку. Андрій звинуватив їх у ловлі людей. Високий заперечив, що це не людина. На нагадування, що вона вміє говорити, всміхнувся: папуги теж розмовляють.

— Тільки вони мого імені не знають.

Чоловік завмер. Тепер його цікавило, коли вона назвала лісника й що ще сказала. Андрій зрозумів, що проговорився. Зажадав відійти. Високий наблизився знову, і лісник штовхнув його, несподівано змусивши відступити. Кинувся до дверей, смикнув ручку — замкнено. Остап закричав ізсередини, щоб Андрій ішов.

Високий устиг схопити його за плече. Сутичка виявилася короткою: Андрій був старший, але дужчий. Вдарив ліктем, вирвався. Двері розчинилися, і на порозі з’явився Борис. Руки порожні, обличчя майже спокійне. Він сказав, що лісник даремно сюди прийшов.

— Випустіть Остапа.

— Його ніхто не тримає.

— А замок для чого?

— Щоб не пішов раніше часу.

Андрій перепитав, чи це так тепер називається свобода. Борис зітхнув і заговорив про явище, з яким лісник зіткнувся, нічого про нього не розуміючи. Сам він нібито розумів більше. Ловив капканами, бо вивчав. Тоді Андрій спитав про ту, яку забрали двадцять років тому.

Спокій Бориса вперше дав тріщину. Він зажадав назвати джерело. Андрій відповів, що, отже, це правда. Борис повторив запитання — і з лісу долинув один тихий дзвін. Обидва чоловіки миттю повернули голови. Другий звук долинув з іншого боку. Вони перезирнулися, а Андрій згадав старикове правило: зупинитися, піти, не озиратися.

Борис різко звелів супутникові бігти до автомобіля. Той спробував нагадати про Коваля, але почув лише: «Потім». За самою побутівкою продзвеніло втретє. Високий так зблід, що Андрій мимоволі втупився в нього. Обидва кинулися до машини. Борис крикнув, щоб назад не озиралися.

Мотор ожив, автомобіль рвонув дорогою й за кілька секунд зник. Андрій стояв нерухомо, приголомшений раптовою тишею. Потім із побутівки вдарили в двері, покликали його. Він відчинив. Остап вийшов, тримаючись за стіну; на щоці вже наливався синець.

«Живий», — відповів старий на тривожне запитання. Андрій хотів зрозуміти, що щойно сталося. Старий вдивився в темряву й сказав, що жінка прийшла не сама. Між стовбурами проступив знайомий силует. Поруч із ним з’явився інший.

Метрів за двадцять стояла врятована копитниця, а біля неї — вища, дуже худа, з довгим світлим волоссям. Старий довгий одяг не приховував тонких ніг із копитами. Праворуч знову дзенькнув дзвіночок. Андрій повернувся й побачив третю постать серед ялин.

— Не лякайся, — тихо сказав Остап. — Якби хотіли зачепити — вже б зачепили.

Знайома жінка підійшла ближче, подивилася на старого, потім на лісника. Тепер, за її словами, він знав, чому їх лишилося мало. Остап спитав, чи жива та, яку тоді відвезли. Незнайомка довго дивилася на нього, перш ніж відповісти ствердно. Старий заплющив очі.

Андрій спитав, звідки вона знає. Жінка повернулася до дороги: чує сестрин дзвіночок. Далеко. Там, куди люди відвозять те, чому не знаходять пояснення. Лісник уже розумів, що перед ним не звичайні браконьєри й не хвора тварина. Тепер до цього додалося інше: подібну істоту утримують уже двадцять років.

Але наступного її прохання він усе-таки не чекав…