У 1986 році лісник знайшов жінку в ведмежому капкані

— Одне залізо ти відкрив. Допоможи відкрити й останнє.

Сказано було без натиску, майже буденно. Андрій не відразу зрозумів, чого від нього хочуть. Поруч важко дихав Остап, за спиною лишалася побутівка, у ялиннику нерухомо чекали ще дві копитниці. Хотілося списати все на втому, на сон. Тільки подряпина на долоні, отримана в бійці, боліла цілком відчутно. Колеса машини лишили свіжу колію, а біля ніг жінки в багнюці відбилося копито.

— Яке останнє залізо?

Вона подивилася на Остапа. Той опустив очі, і Андрій зрозумів: знає щось іще. Старий на оклик не відразу відповів, запропонував спершу піти звідси. Жінка зажадала говорити зараз. Остап заперечив: люди можуть повернутися. Вона сказала, що до світанку не повернуться — старший боїться ночі.

Старий дивився на неї зі страхом і дивним упізнаванням. Андрій спитав, чи давно вони знайомі. Остап не відповів. Жінка сказала, що він бачив її сестру. Тоді старий важко опустився на сходинку й назвав рік: шістдесят шостий.

Фотографію, отже, все ж зробив він. Остап кивнув. На запитання, чому раніше заперечував зустріч, зізнався: хотів забути. Андрій попросив розповісти, і старий провів долонею по обличчю, ніби намагався зібратися з силами.

Двадцять років тому він працював на тимчасовому лісовому посту північніше. Геологи тоді ходили тими місцями, починали прокладати дорогу, потім усе закинули. Якось знайшли сліди копит із людською довжиною кроку. Остап не повірив, але за кілька днів побачив біля річки двох — одну старшу, другу молодшу. При ньому був фотоапарат. Зняв здалеку, думаючи потім показати людям.

За тиждень приїхали з області. Ні на поліціянтів, ні на працівників лісового господарства не були схожі. Казали, що рахують рідкісних тварин, питали про фотографію. Звідки дізналися, Остап так і не зрозумів. Плівку забрали. Потім почали розставляти залізо.

— Капкани? — уточнив Андрій.

Старий підтвердив. Одну спіймали, однак самого відлову він не бачив — лише криваві сліди й машину. Потім усе підчистили. Друга більше йому не траплялася. Жінка сказала, що другою була вона. Остап заплющив очі: здогадувався.

Андрієві довелося спитати ще раз. Виходить, старий бачив її двадцять років тому, а вона відтоді зовсім не змінилася? Остап підвів погляд: тому й ловлять. Жінка стояла нерухомо. Потім на запитання про сестру відповіла: під кам’яним будинком, де багато заліза, світло горить без вогню, а двері відчиняють не руками.

Остап вимовив одне слово: «Станція». Так називали стару дослідницьку базу, кілометрах за сорок звідси. За документами там займалися хворобами лісу й тваринами. Пізніше її начебто закрили — принаймні так казали. Борис був звідти. Старий бачив його ще молодим.

Андрій повернувся до копитниці. Вона хотіла, щоб він поїхав на базу й відкрив залізо. Яке? Жінка обхопила пальцями власну шию. На сестрі. Коло. Остап зрозумів раніше за лісника: нашийник. Той не давав полонянці піти. Сама копитниця зняти його не могла, бо залізо зробили люди; і проникнути туди, де його стільки, теж не могла. Тому потрібен був Андрій.

Він відступив і відмовився. Одного разу вже допоміг, але на закриту базу до людей, які займаються цим двадцять років, не полізе. Жінка мовчала, потім сказала, що сестра в такому разі там і залишиться. Андрієві було шкода. Однак у чужу війну він вступати не збирався.

— А якщо вони по тебе прийдуть?

Він відповів зло: хай спробують. Вона нагадала, що їм відомі ім’я й дім. Андрій відразу подумав про Оксану й урвав незнайомку. Не смій. Та пояснила, що не погрожує. Просто ці люди не лишають у спокої тих, хто бачив.

Остап вилаявся. Андрій обернувся до нього: знав? Припускав. Чому мовчав? Хотів спершу вивести звідси. Лісник постояв, стиснувши зуби, потім різко звелів іти додому. Жінка не ворухнулася. Він повторив, що сьогодні нікуди не поїде.

Копитниця подивилася на тих, що стояли між деревами. Обидві беззвучно зникли. Тоді вона спитала, чи до наступної ночі він відмовляється. Наступної ночі прийдуть люди — спершу по старого, потім по нього. Остап невесело зауважив, що по нього вже приходили.

Андрій спитав, чому просто не виїхати із селища. Жінка відповіла: знайдуть. Звідки така певність? Вони намагалися. Більше вона не сказала нічого, повернулася й пішла в ліс. Андрій хотів гукнути, але Остап утримав його за рукав. Не треба. За словами старого, все сказане нею було правдою…