У 1986 році лісник знайшов жінку в ведмежому капкані

Була третя година ночі. Андрій озирнувся на вікна свого дому й попросив зачекати, поки візьме ліхтар. Вона попередила, щоб рушниці не брав: не допоможе. За кілька хвилин він повернувся з ліхтарем, ножем і старою курткою. Жінка стояла вже біля дерев і, щойно він підійшов, рушила вперед.

Її копита майже не видавали звуку. Рана наче зовсім перестала заважати, крок був легкий і швидкий. За десять хвилин Андрій почав відставати, попросив іти повільніше. Вона зупинилася. До старої дороги, за її словами, лишалося недалеко. Андрій зрозумів: це занедбаний лісовозний шлях на північ від Глухого бору.

— Там же порожньо.

— Уже ні.

Майже за годину попереду показалося світло. Жінка відразу присіла, Андрій опустився поруч. Метрів за сто між деревами стояла сіра машина. Біля неї горіла гасова лампа; далі темніла геологічна побутівка, яку лісник вважав занедбаною вже років десять. Високий відвідувач ходив біля автомобіля. Бориса видно не було.

Жінка сказала, що старий усередині: вона його чує. Андрій прислухався марно. На запитання, як діяти, ясної відповіді не отримав. Сама незнайомка ввійти не могла й показала на будівлю. Лише тепер лісник помітив натягнутий довкола дріт. Через кожні пів метра з нього звисали маленькі залізні пластини.

— Вони знають, — сказала жінка.

— Що саме?

— Чим нас зупинити.

На нього перепона діяти не мала: він людина. І Андрієві вперше стало по-справжньому страшно від людей біля побутівки. Якщо незнайомка казала правду, вони давно знали про копитниць. Знали достатньо, щоб ловити, утримувати, відгороджуватися від них. А тепер замкнули старого, який міг щось розповісти.

Він вирішив спробувати зайти з іншого боку. Жінка притримала його за рукав і веліла тікати, якщо продзвенить тричі. Андрій нагадав, що дзвіночок у неї.

— Не в мене однієї.

Більше він нічого не дізнався: вона зникла серед дерев. Андрій лишився сам, обійшов побутівку праворуч. Високий курив біля машини; двері були зачинені. Лісник дочекався, поки чоловік відійде за автомобіль, перетнув відкрите місце й притулився до стіни.

Зсередини долинав голос Бориса. Він твердив, що Остап — остання тут людина, яка пам’ятає події 1966 року. Старий заперечував, що щось пам’ятає. Йому нагадали про фотографію. Він сказав, що знімав не він. Борис заперечив: апарат належав йому. Андрій завмер. Судячи з розмови, фотографію копитниці зробили двадцять років тому й вона була пов’язана з Остапом.

— Де інша?

— Яка інша?

Борис наполягав: одну вони тоді отримали, друга втекла. Де вона тепер? Остап відповів, що не сказав би, навіть якби знав. Почувся удар. Андрій стиснув кулаки, а голос того, хто допитував, став тихішим. Двадцять років минуло, вони знайшли ще одну — і хтось розтиснув капкан. Коваль? Він бачив об’єкт?

Старий мовчав. Борис попередив: якщо лісник бачив, розмови все одно не уникнути. Андрій відступив від стіни. За спиною тріснула гілка. За п’ять метрів стояв високий, уже без цигарки, з ліхтарем у руці…