У 53 роки він залишився сам біля РАЦСу, але випадкова зустріч з іншою покинутою нареченою змінила весь день

— Ну отак. Факт прийнято, заносимо у відомість. Ви, мабуть, і кота завели б так само: прийшов — насипаємо корм.

У Мирона ледь помітно піднялися кутики губ.

— Котів не тримаю. Шерсть липне до свіжого лаку. Але загалом хід думки правильний.

Дарина закрила обличчя долонею й несподівано засміялася — нервово, коротко, зриваючи накопичену напругу.

— Я сиджу в установі реєстрації, обговорюю з незнайомим чоловіком неіснуючого кота й шлюб, якого теж не існує. Здається, мені час додому.

— Вам є куди їхати? — спитав Мирон без жалю, майже сухо, як уточнюють стан старої фурнітури перед реставрацією.

Сміх урвався. Питання влучило точно в те місце, якого вона намагалася не торкатися. Формально в неї було житло. Насправді частка вже числилася за Романом Дорошенком — тим самим нареченим, що не відбувся.

— Дуже умовно, — відповіла вона тихо.

Валентина Степанівна спостерігала за ними з-за стійки, обіймаючи теку так міцно, ніби та могла захистити її від наслідків власного жарту.

— Ви що, справді надумали? — не витримала вона.

Мирон обернувся.

— Валентино Степанівно, ви запропонували. Ми обговорюємо.

— Я не пропонувала, я ляпнула! У мене стаж тридцять років, нерви давно розхитані. Не все ж виконувати.

Дарина пирснула, прикривши рот. Мирон скоса глянув на неї, і між ними на мить виникло дивне, майже дитяче веселе відчуття — не тому, що було смішно, а тому, що абсурд виявився легшим за відчай.

— Я не сказала «так», — попередила Дарина, дивлячись на потертий лінолеум.

— Поки що ви просто не пішли, — відповів він. — Для початку це вже багато…