У 53 роки він залишився сам біля РАЦСу, але випадкова зустріч з іншою покинутою нареченою змінила весь день

Жодної книжкової романтики в цьому не було. Двоє дорослих людей сиділи на жорстких стільцях у казенній залі, кожен зі своїм свіжим приниженням, і говорили надто прямо для першого знайомства. Та ця незграбна чесність чомусь важила більше, ніж усі гладенькі обіцянки, якими Дарину годували останні роки.

Наступні дві години Валентина Степанівна провела на телефоні. Вона то червоніла плямами, то віялом обмахувалася порожніми бланками, то шипіла в слухавку, що «випадок нестандартний, але люди дорослі». Лариса відмовилася від заяви так легко, ніби йшлося про непотрібний запис до перукаря. Роман буркнув, що йому байдуже, які там папери треба скасувати, аби тільки від нього відчепилися. Завідувачка довго вивчала документи, дзвонила вище, радилися майже пошепки й нарешті махнула рукою: бере відповідальність на себе.

Печатка вдарила по паперу сухо й остаточно.

— Вітаю, — сказала Валентина Степанівна й похитала головою. — Тридцять років тут працюю, всяке бачила. Але щоб отак, на повороті… Тримайте міцніше. І запам’ятайте: якщо печатка погано ляже, потім у банку чи в нотаріуса замучать довідками. Я чорнил не пошкодувала, документ у вас на віки.

— Дякую за якість, — серйозно відповів Мирон. — У нас досвіду мало.

Дарина стояла поруч, тримаючи свідоцтво обома руками, ніби воно могло відлетіти. Потім тихо засміялася.

— Що там? — спитав Мирон.

— Тут написано: Дарина Андріївна Ковалюк. Я вашу фамілію повністю прочитала тільки перед підписом. До того думала, то Ковалюк, то Ковальов.

— Нашу фамілію, — поправив він.

Вона підняла очі. Його обличчя лишалося майже нерухомим, але в кутиках рота ховалася усмішка.

Роман зателефонував, коли вони стояли на світлофорі. Дарина глянула на екран, і пальці її самі стиснулися. Мирон не спитав, хто це. Лише приглушив звук радіо, якого майже не було чути.

— Малиш, — голос у слухавці тягнувся солодко, як липкий сироп. — Мені тут із реєстрації дзвонять, несуть маячню. Давай зустрінемося. Я все розрулю, ти ж знаєш, я вмію домовлятися.

— Я заміжня, — сказала Дарина.

На тому кінці на секунду стало тихо.

— Ти що мелеш?

— Твої вміння мені більше не знадобляться.

— Не рухайся нікуди. Я зараз приїду, і ми поговоримо нормально.

— Не приїжджай.

Вона вимкнулася й деякий час дивилася на погаслий екран, ніби це сказала не вона. За три роки їй доводилося добирати кожне слово, щоб не викликати роздратування, не спровокувати спалах, не стати винною в чужій злості. А тут вистачило трьох коротких фраз — і світ чомусь не завалився.

Мирон мовчки натиснув на газ і повіз її до себе…