У новій квартирі кіт поводився дивно біля однієї стіни, і невдовзі стало ясно, що не просто так

— Ми спробуємо. Але повільно.

У нього здригнулися губи.

— Так.

— І без таємниць.

— Без таємниць.

— І якщо страшно, кажи. Навіть якщо соромно.

Він кивнув. Потім раптом сів на табурет, ніби ноги не втримали.

— Мені майже весь час соромно.

Марія не обійняла його відразу. Не змогла. Тільки поклала долоню на його плече. Він накрив її руку своєю й завмер, ніби боявся сполохати.

За вікном темнів двір. Унизу хтось ніс пакети з магазину, грюкали двері під’їзду, по батареях бігло старе хрущовське тепло. У кімнаті Соня показувала Лізі свої малюнки, Тетяна Мельник сперечалася зі Світланою про рецепт пирога, а Барсик лежав посеред килима, витягнувши лапи, і вперше за багато тижнів не вартував стіну.

Навесні в ніші з’явилися фотографії. Наталія Коваленко з маленькою Лізою. Ліза доросла, поруч із Сонею й Барсиком. Тетяна з пирогом. Марія, невдало кліпнувши в кадрі. Дмитро з викруткою в зубах, коли прикручував полицю. Поруч лежала рожева шкарпетка, вже пара, перев’язана тонкою стрічкою.

Іноді Марія відчиняла дверцята й просто дивилася. Не тому, що хотіла знову пережити страх. А тому, що правда, одного разу схована за стіною, тепер була на своєму місці — не в темряві, не в пилюці, не під чужою брехнею.

Барсик прожив іще майже рік. Він осліп остаточно, став погано чути, але квартирою ходив упевнено. Особливо любив лежати біля ніші. Коли його не стало, Соня ридала так, ніби втратила члена родини, і, мабуть, так воно й було. Ліза приїхала того ж дня, привезла маленьку рамку з його фотографією.

— Він знайшов мене, — сказала вона.

Марія поправила рамку в ніші.

— Він усіх нас знайшов.

Дмитро стояв поруч. Соня тримала його за руку. Не міцно, не як раніше, але тримала. І Марія, дивлячись на їхні пальці, подумала, що справедливість рідко приходить красивою й легкою. Частіше вона приходить у пилюці, з проламаною стіною, з тремтячими руками, з документами, від яких холоне спина. Вона вимагає визнати чужий біль і свою провину. Вимагає не відвернутися, коли простіше промовчати.

Але іноді навіть старий кіт, якого всі вважали навіженим, знає: якщо довго бити в одну й ту саму стіну, за нею обов’язково виявиться правда.