У першу шлюбну ніч Максим запропонував жити окремо, а Оксана відкрила свій розрахунок

У темному жакеті, з прямою спиною й спокійним обличчям, вона сиділа на дальньому кінці столу. Григорій Петрович розташувався праворуч від Оксани. Ліворуч без жодних пояснень сів Максим. Лариса помітила це, і її незворушність уперше ледь помітно порушилася.

Відкривши збори, Оксана одразу перейшла до матеріалів. Вона говорила рівно й не витрачала часу на зайві пояснення. Жодне твердження не лишалося без підтвердження, а поруч із кожною названою цифрою було вказано джерело.

Перед кожним учасником лежала роздрукована схема руху грошей. Акціонери могли стежити за нею за поясненнями Оксани й водночас звіряти сказане з документами.

Потім увімкнули проєктор. На екрані одне за одним з’явилися три повідомлення: три літери, згадка про гроші й вимога мовчати. Після листування Оксана перейшла до наступного доказу.

Далі ввімкнули запис. Із динаміка пролунав голос Лариси:

— Я хотіла лише налякати.

Після цих слів у залі запала тиша. Один із міноритаріїв зняв окуляри й почав розтирати перенісся. Інший квапливо перегортав документи, потім сповільнився, затримуючись на сторінках, і знову взявся швидко їх перегортати.

Лариса не підвелася з місця, не підвищила голосу й не спробувала влаштувати сцену. Вона дивилася на Оксану з виразом людини, яка вже розуміє: виходу не лишилося. Не тому, що готова визнати провину, а тому, що бачить становище, яке склалося, цілком. Досвідчені люди впізнають такий момент одразу.

— У мене запитання, — нарешті промовила вона, як і раніше володіючи голосом. — Що давало вам право записувати мене потай?

— Ви запросили нас до себе, і ми розмовляли у вашому домі. Запис робили учасники розмови, у присутності співрозмовників. Коли записує одна зі сторін бесіди, закон це допускає.

— Таке тлумачення можна оскаржити.

— Це звичайне правове трактування, — відгукнувся Григорій Петрович із сухим спокоєм людини, яка пройшла чимало судів і не хотіла обговорювати вирішене питання.

Після відповіді Григорія Петровича Лариса більше не сперечалася. Голосування разом із підрахунком забрало 20 хвилин. Семеро з дев’яти акціонерів висловилися за припинення її повноважень у раді директорів. Один утримався, ще один проголосував проти.

Вислухавши оголошений результат, Лариса підвелася. Папери перед собою склала акуратною стоскою й надовго затримала погляд на Оксані — ніби збиралася щось сказати, але так і не сказала. Вийшла мовчки; двері за нею зачинилися тихо.

За дверима Ларису чекали двоє працівників слідства. Їхня поява теж входила до заздалегідь підготовленого плану: про це подбав Григорій Петрович. Оксана не бачила того, що відбувалося в коридорі, тільки чула неголосну розмову. Потім пролунали кроки, що віддалялися, а слідом усе стихло.

Коли решта пішли, у залі лишилися тільки Оксана, Максим і старий юрист. Він довго сидів мовчки, потім зняв окуляри, протер їх тканиною й знову надягнув.

— Степан Мельник пишався б тобою, — сказав він, подивившись на неї.

Оксана лише кивнула. Іншої відповіді не знадобилося.

За чотири дні після зборів порушили справу. Уранці зателефонував слідчий і без довгих вступів повідомив:

— Підстав для обвинувачення достатньо. Організація умисного заподіяння тяжкої шкоди здоров’ю, що спричинила смерть.

Ця кваліфікація найближче відповідала встановленому. Прямий умисел на вбивство довести було важче: Лариса стверджувала, що розраховувала лише на несправність, а загибелі не передбачала. На цьому її адвокати й збиралися будувати захист. Але шахрайство в особливо великому розмірі, організація фінансових махінацій і підбурювання мали увійти до обвинувального висновку без суперечок.

— Її випустять? — спитав Максим, коли Оксана передала зміст дзвінка.

— Суд вирішить. Захист у неї буде сильний, але доказів чимало. Ткаченко дає свідчення, запис теж є. — Вона витримала паузу. — Скоро на волю вона не вийде.

Він кивнув, стоячи біля вікна. У його поставі відчувалася вага, не схожа ні на гнів, ні на горе. Ніби напруження, яке довго трималося, пішло, а місце, що звільнилося, поки нічим було заповнити.

— Максиме.

— Так?

— Як ти?

Він відповів не одразу:

— Поки не розумію. Спробую спитати себе потім.

Оксані це було знайоме. Після довгого шляху до мети спочатку всередині нічого не відгукувалося, потім навалювалося все разом, і лише згодом вдавалося розрізнити окремі почуття. Вона підійшла до вікна й лишилася поруч із ним, нічого не кажучи. Надворі мрячило. Столична осінь була звично сірою, настирливою, без драматичних змін.

За тиждень, уранці перед роботою, Оксана зібралася на кладовище. Максим запропонував супроводжувати її…