У першу шлюбну ніч Максим запропонував жити окремо, а Оксана відкрила свій розрахунок

Близько третьої ночі Максим вийшов зі своєї кімнати й побачив її на кухні. Горіла тільки лампа над столом; Оксана сиділа тихо, намагаючись не потурбувати його сон.

— Ти хоч пробувала лягти?

— Ні.

Зітхнувши, він увімкнув чайник і влаштувався навпроти. Поки вода нагрівалася, обоє мовчали.

— За ці тижні до мене дещо дійшло, — заговорив Максим, дивлячись повз неї, у темне вікно.

— Що саме?

— Я ж ніколи не хотів знати, звідки беруться гроші. Дім, рахунки, компанія — все було. Батько заробляв, я витрачав. Зручний устрій. Навіть пояснення собі вигадав: одним належить створювати, іншим — користуватися. — Він помовчав. — І раптом дізнаєшся, що весь цей час поруч відбувалися речі… Може, я й не зумів би нічого запобігти. Але міг хоча б знати.

Оксана дослухала, жодного разу не перебивши.

— Ти в цьому не винен.

— Винен — не те слово. Але ж щось це означає. — Тепер він дивився на неї. — Напевно, борг. Без красивих пояснень. Повинен — і все.

— Так ти його й повертаєш. Увесь цей час.

— Я тобі допомагаю.

— Тут немає різниці.

Він і далі дивився на неї, аж поки не закипів чайник. Тоді підвівся, наповнив два горнятка й одне поставив перед Оксаною. За час їхнього спільного життя він удруге робив це отак, без пояснень. Уперше — тієї ночі, коли вона повернулася з іншого міста й надовго замовкла.

Обхопивши горнятко долонями, Оксана сказала:

— Максиме, мені треба дещо сказати зараз. До завтрашніх зборів, поки все ще не почалося.

— Слухаю.

— Я виходила за тебе з розрахунку, ти знаєш. Через цей шлюб я отримувала статус і можливість увійти в дім, де було те, що мені було потрібно. Інших очікувань у мене не було. — Вона запнулася. — Ти мав лишитися тлом, декорацією. А став соратником. Я рідко так називаю людей. Звикла давати собі раду без чужої допомоги, але цього разу сама б не впоралася. Для мене це важливо.

Зізнання прозвучало без прикрас і спроб надати йому особливої переконливості. Максим довго дивився на Оксану. Цей вираз вона помічала з першого дня, але раніше так і не могла зрозуміти, що за ним стоїть. Тепер, здається, визначила: увага. Справжня, зосереджена на ній і вже не відділена звичною дистанцією.

— Тоді і я скажу. Теж до завтра.

— Кажи.

— Жити з тобою незручніше, ніж із будь-ким.

Оксана дивилася на нього, а він вів далі:

— У тебе все підраховано. Відпочивати собі не дозволяєш. Коли тобі погано, від тебе цього не почуєш. Сидиш над роботою о третій ночі, ніби інакше й бути не може.

Максим сам підбив підсумок сказаному:

— Це недоліки. Це ти. Я не прошу тебе змінюватися, а лише кажу, що бачу все це. Бачу — і мене це не відштовхує. — Після паузи він додав із легкою іронією: — Взагалі-то тут годилося сказати щось красиве й переконливе. Але я не вмію.

— Виходить. Ти вмієш більше, ніж тобі здається.

До розмови вони більше не поверталися, хоча ще довго лишалися на кухні. Кожен тримав своє горнятко, і мовчання вже не вимагало ні пояснень, ні спроб заповнити його словами.

За вікном тривало окреме від них міське життя. Десь миготіли вогні, вулицями рухалися машини, незнайомі люди спали або, як вони, не спали через власні справи. Усе це було байдужим до того, що відбувалося на маленькій кухні, і водночас живим.

Тут зберігалася тиша, якої Оксана зараз потребувала найбільше. Їй не потрібні були ні тріумф, ні відчуття перемоги, ні слова, що підбивають підсумок. Досить було сидіти поруч із людиною, якій не доводилося пояснювати, чому вона працює на кухні о третій ночі й не збирається вдавати, ніби з нею відбувається щось інше.

Уранці Максим оплатив консультацію юриста щодо банківського блокування. Як і передбачала Оксана, питання вирішилося швидко. Операції виявилися законними, необхідні пояснення підготували й подали, після чого до одинадцятої доступ відновили.

Опівдні акціонери почали збиратися в конференц-залі на дванадцятому поверсі будівлі, де містився офіс «Біомедики». Усього їх було дев’ятеро. Більшість володіла невеликими пакетами; троє мали значніші частки й особисто знали Ларису…