У першу шлюбну ніч Максим запропонував жити окремо, а Оксана відкрила свій розрахунок

Вона подивилася на нього з легким подивом.

Максим сам пояснив причину пропозиції:

— Просто так. Сходимо кудись. Не по роботі й без ноутбуків.

— Без ноутбука я не вмію.

— Тому й кличу.

Трохи помовчавши, вона погодилася:

— Добре. Після шостої.

Він кивнув і пішов до свого кабінету. Оксана ще хвилину дивилася на неквапливі хмари. П’ять років їй здавалося необхідним поспішати: зупинишся — проґавиш, запізнишся, не доведеш. Тоді це було правильно, допомагало зібратися й іти далі. Тепер можна було стояти біля вікна, а ввечері кудись піти без діла. Цього теж доводилося вчитися. Повільно, без складеного плану, у неї виходило.

У серпні завод випустив першу партію нового препарату — доступного знеболювального для малозабезпечених пацієнтів. Роботу над ним починав батько. Після його загибелі проєкт заморозили: за Лариси рада визнала його невигідним. Оксана відновила програму в перший місяць після вступу в права.

Випуск відзначили невеликою церемонією для працівників, без преси й пишних урочистостей. До Оксани підійшов працівник, який віддав заводу 22 роки.

— Я пам’ятаю вашого батька. Він особисто запровадив цей проєкт і казав, що той важливіший за прибуток. — Чоловік помовчав. — Радий, що ви його повернули.

Вона кивнула, подякувала й вийшла подихати. Біля стіни будівлі на секунду заплющила очі. Стояв теплий серпень, знизу, від газону, тягнуло травою. За будівлею рівно й монотонно працювала техніка.

— Куди ти зникла?

Максим вийшов слідом, але не одразу: дав їй хвилину.

Оксана нічого не відповіла.

Він зупинився поруч.

— Усе добре вийшло.

— Так.

— Він був би радий.

— Так.

Вони помовчали. Від тієї тиші, з якої все починалося, ця відрізнялася. Тоді були перша шлюбна ніч, крижане повітря готельного люкса, збита набік краватка й пропозиція жити кожному своїм життям. Тепер ховати чи стримувати було нічого.

— Максиме.

— Так?

— Добре, що ти не відмовився тоді. Коли я розповіла про Ларису.

— Боялася відмови?

— Вважала її можливою.

— Наскільки?

— На 30 відсотків.

Він коротко, щиро розсміявся й похитав головою.

— На 30 відсотків! Навіть тут порахувала.

— Професійна деформація.

— Знаю. А як я оцінював шанс, що ти допустиш мене до цієї справи, знаєш?

— Ні.

— У нуль. Був певен, що ти з тих, хто все робить наодинці й нікого близько не підпускає.

— Я з таких і є.

— Була.

Вона помовчала.

— Була.

Над заводом стояло чисте небо. Зазвичай серпень приносив трохи смутку: за ним вересень, а там і зима. Зараз прийдешнє не засмучувало. Воно було продовженням.

Оксана повернулася до Максима.

— Ходімо всередину. Там люди лишилися.

— Ходімо.

Вони повернулися в будівлю — до працівників, до роботи, до життя, яке склалося всупереч розрахункам і від того виявилося справжнім.