У родині чоловіка вечеряли без мене щовечора, аж поки одного разу я не повернулася додому раніше, ніж зазвичай

Ще вчора ввечері все виглядало інакше, але сенс був той самий. Світлана прийшла додому близько пів на восьму. Втомлена, голодна, з натертими ногами, вона зайшла до квартири й одразу зрозуміла: вечеря давно закінчилася. На столі стояли брудні тарілки, перевернуті миски, засохлі сліди соусу. У супниці плавали рідкі листочки зелені та обривки яйця. На дні каструлі з рисом присохла тверда кірка.

Іван Семенович сидів у вітальні на дивані, закинувши ногу на ногу, і ліниво колупав зубочисткою в зубах. Галина Петрівна гриміла водою на кухні, видно, домивала посуд. Ірина, як завжди, вмостилася в кріслі з телефоном: пальці бігали по екрану, на губах грала усмішка. Дмитро курив на балконі, повернувшись до кімнати спиною. Ніхто не озирнувся. Ніхто не спитав: «Світлано, ти їла?»

Вона стояла біля входу до їдальні й чекала бодай одного погляду. Одного слова. Хоч якогось знаку, що її повернення хтось помітив. Але люди довкола продовжували жити так, ніби вона була не дружиною, не невісткою, не членом родини, а безшумною тінню, яка щовечора з’являється, прибирає за собою й зникає в спальні.

Тоді Світлана підійшла до рисоварки. Відкрила кришку. Ложкою насилу відскребла злиплі, завітрені грудки рису. Набрала трохи менше половини миски. Потім узяла тарілку, на якій лишився соус після м’яса, й вилила його поверх рису, щоб можна було проковтнути. З холодильника дістала банку аджики, відкриту ще минулого тижня, поклала зверху маленьку ложечку. Ось і вся вечеря.

Вона сіла за стіл, де лишалося одне вільне місце. І щойно почала їсти, як із кухні вийшла Галина Петрівна. Свекруха побачила, що Світлана їсть, але навіть не змінилася на обличчі. Пройшла повз у вітальню, сіла поруч із чоловіком і сказала:

— Риба сьогодні, здається, трохи пересолена.

— Та ні, нормально, — відповів Іван Семенович, не відриваючись від телевізора. — Під чарчину саме те.

— Мамо, а завтра реберця зроби, — крикнула Ірина з крісла. — Дуже хочеться тушкованих.

— Тільки їсти й умієш, — лагідно пробурчала Галина Петрівна. — Дивись, розповнієш.

У її голосі не було роздратування. Лише ніжність. Світлана мовчки жувала рис, який дряпав горло разом із гострою аджикою, і слухала, як родина обговорює завтрашню вечерю…