У шлюбну ніч теща побачила, що зять небезпечно поводиться з її донькою, і втрутилася без зайвих слів

Тепер, після кидка, дім наповнився іншим шумом. Сирени, кроки медиків, розпорядження над Русланом, що лежав. Йому накладали шину, а поліцейський Дорошенко розпитував гостей. Павло Андрійович не відходив ні на крок: наречена в істериці, теща накинулася без причини, синові тепер загрожує інвалідність. І знову вказував на Галину — подивіться, сама ж зовсім не постраждала.

Дорошенко зупинився перед Оксаною.

— Що сталося з вашою шиєю?

Вона торкнулася червоних смуг і подивилася на ноші, які вже виносили до сходів.

— Ми… не порозумілися. Він не збирався робити мені боляче.

Галина відчула, як похололи руки.

— Оксано, ти не могла дихати.

— Будь ласка, не треба, мамо.

Поліцейський попросив відповісти без обхідних слів: був напад чи ні? У дверях стояв Павло Андрійович. Він мовчав, але донька дивилася саме на нього.

— Ні, — нарешті сказала вона. — Руслан мене стримував. Мама вирішила, що відбувається інше.

Галина не стала сперечатися голосніше. Донька зараз не могла говорити вільно — мати впізнавала цей страх. Її слова визначалися людиною, від якої вона все ще чекала покарання, навіть коли той уже лежав на ношах.

— Тоді поїдемо на огляд разом. Нехай лікар подивиться.

— Я залишуся тут.

— Ні, Оксано. Ти поїдеш.

Усі обернулися на голос Дані. Він стояв босий у кінці коридору, у зім’ятій білій сорочці, з телефоном у руках.

— Я чув, що він казав про наш дім. Що нас звідти виженуть.

Павло різко спитав, хто взагалі дозволив хлопчиськові тут з’явитися. Даня сховав телефон за спину. Галина зажадала не кричати на дитину, Дорошенко теж зупинив Коваля й повторив: обстежитися Оксані необхідно.

У машині донька сіла попереду, біля фельдшера. Мати з братом їхали ззаду. Усю дорогу Оксана дивилася перед собою, жодного разу не озирнувшись. Лікар записав крововиливи на шиї, забій потилиці, садна на зап’ястках. Руслана перевели до травматологічного відділення великої лікарні: перелом гомілки виявився складним, однак, за оцінкою лікарів, інвалідність йому не загрожувала.

Дорошенко ще раз заговорив про заяву. Оксана знову назвала те, що сталося, випадковістю. Лікар сухо зауважив, що випадковість не пояснює виразних слідів пальців. Вона відвернулася.

Галина надто добре пам’ятала цей рух. Коли Віктор ударив уперше, вона розповіла лікареві про падіння зі сходів. Удруге винними стали двері сараю. Вимовити вголос, що сталося насправді, означало визнати: далі так жити не можна. Тоді їй здавалося, що сил на зміни в неї немає.

У спортивному залі все було простіше. Суперник стояв перед тобою, правила були відомі, за сутичкою стежив суддя. Вдома людина, яку любиш, спершу обіцяє щастя. Потім після удару приносить вибачення, після переляку — трохи ніжності, і ти знову чекаєш повернення того, колишнього. Галина вміла триматися на ногах і правильно падати. Але це не навчило її відразу йти від людини, яка щоразу переконувала: у всьому винна вона сама.

Особливо важко було просити допомоги. Сильна, спортсменка — отже, має впоратися. Тим часом страх за дітей, сором і надія діяли на неї так само, як на будь-яку іншу жінку.

Коли лікар вийшов, Галина присунула стілець до доньки.

— Зараз я не вимагатиму заяви. Ти й так пережила надто багато.

Оксана підвела на неї заплакане обличчя.

— Ти все в мене забрала.

— Що я забрала?

— Родину. Життя, яке ми збиралися збудувати. Він мені цього не пробачить.

— Тобі перед ним немає за що перепрошувати.

Донька заговорила про його важку роботу, борги підприємства, постійний тиск батька. Руслан просто одного разу не витримав. Галина тихо нагадала: одного разу — при ній. Але був іще синець, для якого знайшлося пояснення про шафу. Оксана змовкла.

Мати запропонувала пожити вдома хоча б кілька днів. Донька злякалася, що відхід розлютить чоловіка ще дужче. На запитання, що може бути гірше за стиснуте горло, вона закрила обличчя руками.

— Не питай. Я зараз не можу ні про що думати.

Даня, що сидів біля вікна, підійшов до сестри й простягнув телефон.

— Тоді не відповідай. Просто увімкни це.

Крізь весільну музику на записі пробився голос Павла Андрійовича. Він велів після підпису одразу подавати документи, а Оксані пояснити, що гроші потрібні для спільного дому. Руслан спитав, як бути, якщо мати не віддасть оригінал заповіту.

— Натисни на дружину, — відповів батько. — Вона вже вісім місяців майже не спілкується з матір’ю. Оформлюйте довіреність. Дім потім визнаємо непридатним. Хлопчикові запропонуємо кімнату в гуртожитку, служба дасть дозвіл на продаж його частки.

Потім чоловіки засміялися.

— Ти ж не з великого кохання це весілля влаштував, Руслане. Тепер роби те, заради чого одружився.

Оксана не ворухнулася. Коли запис змовк, телефон випав із її пальців. Галина спитала сина, як йому вдалося це зняти. Даня пояснив: пішов від галасливих дітей, захотів зняти кабінет — там були рушниця й кабаняча голова. Почувши прізвище своєї родини, сховався за шторою. Телефон продовжував записувати…