У шлюбну ніч теща побачила, що зять небезпечно поводиться з її донькою, і втрутилася без зайвих слів

За два тижні до весілля Галина отримала запрошення поштою. На щільній білій картці золотом були виведені імена батьків Руслана. Для імені матері нареченої місця не знайшлося. Лише внизу, вже від руки, Оксана додала, що чекатиме маму, якщо та зможе приїхати.

Галина кілька разів перечитала приписку. Даня стояв поруч, шумно дихаючи від образи.

— Навіть телефоном не сказала. Папірець надіслала.

— Може, не вийшло зателефонувати.

— А може, й не збиралася.

— Усе одно поїдемо, Даню. Вона нам рідна.

До урочистості Галина спекла великий коровай із колосками й голубками з тіста. Із шафи дістала темну вишневу сукню та вишиту безрукавку, що лишилася ще від її матері. Даня вдягнув шкільний костюм, рукави якого вже не сягали зап’ясть.

Біля заміського будинку Ковалів за кованими воротами тіснилися дорогі машини. Доріжку освітлювали скляні ліхтарі. Охоронець довго звіряв прізвища зі списком, перш ніж пропустив Галину із сином. На ґанку з’явився Руслан. Побачивши коровай, він на мить скривився, однак поруч був фотограф, і наречений відразу заусміхався.

— Ось і місцеві звичаї привезли. Віднесіть на кухню, там знайдуть, куди поставити.

— Оксана сама мене просила спекти.

— До весілля було багато розмов. Зараз у нас усе інакше задумано.

Галина відчула, як поруч напружився Даня, і поклала долоню йому на плече. Сперечатися на порозі вона не хотіла. Тут вийшла донька. На мить біла сукня, дорогі машини, чужі люди перестали щось означати: Оксана побачила матір і по-справжньому зраділа.

— Мамо, ти приїхала!

Вона вже ступила назустріч, коли Руслан обійняв її за талію й нагадав, що на них чекають. Донька зупинилася. Радість лишилася на обличчі, але усмішка стала стриманою, ніби за зайве тепло доведеться виправдовуватися.

— Дякую тобі, мамо.

— Хіба я могла не приїхати?

За столом Галина опинилася майже біля кухонних дверей. По один бік сидів водій, по другий — далека родичка. Даню посадили до дітей, хоча більшість із них були помітно молодші. Павло Андрійович виголошував довгі тости про рід Ковалів, підприємство, продовження сім’ї та слухняність подружжя. Про рідних нареченої він не згадував.

Валентина, скуштувавши привезену Галиною ковбасу, спитала так голосно, щоб чули сусіди:

— То ви весь час м’ясом на ринку торгуєте?

— Три дні на тиждень.

— І в такому вбранні не соромилися сюди їхати? Публіка ж відповідна.

Кілька людей засміялися. Галина поправила вишивку на безрукавці.

— Заробляю чесно, вдяглася чисто. Соромитися мені нічого.

Валентина відвернулася, скрививши губи. Пізніше фотограф покликав родичів для спільного знімка. Галина підійшла до Оксани, але Павло Андрійович зупинив її: спершу, мовляв, знімуться батьки, партнери й найпочесніші гості.

— А я тоді ким доводжуся нареченій? — спитала вона.

— Сімейне фото зробимо слідом.

Обіцяного знімка не було. Перед північчю оголосили машину до станції. Руслан сам приніс тещі пальто. Галина нагадала, що збиралася допомогти доньці перевдягтися, але він відповів: для цього є тітка. Тоді вона спитала про Даню, і наречений розгубився. Хлопчика знайшли сплячим у невеликій кімнаті нагорі. Машина вже поїхала з іншими гостями.

Павло Андрійович із явною неохотою дозволив їм залишитися. Галині постелили біля сходів. Вона лягла в одязі й довго слухала, як у їдальні дзвенять пляшки й перемовляються чоловіки. Сон не приходив.

Близько другої нагорі глухо вдарило, потім хтось коротко скрикнув. Галина вийшла. За нещільно прикритими дверима спальні Руслан вимагав виконати обіцянку й підписати папери.

— Я обіцяла їх прочитати, — відповідала Оксана.

— Не вдавай, що не розумієш. Твоя мати вже ледь не зірвала все.

— А вона тут до чого?

— Через неї контракт втратимо!

Розбилося скло. Галина відчинила двері — і побачила, як зять тримає доньку за горло…