У в’язниці не могли збагнути, як жінки в цілковитій ізоляції завагітніли, аж поки не підняли архів відеоспостереження

На запитання про справжню мету Анна відповіла не відразу. Вона сиділа перед комісією у вільному тюремному одязі, склавши руки на вже помітному животі. На її обличчі не було ні паніки, ні виклику. Нарешті вона сказала, що не боїться померти, але не може змиритися з думкою, що зникне, не залишивши у світі нічого живого.

— Я намагалася бути доброю донькою, вірною дружиною й старанною студенткою, — промовила вона. — Матір’ю я так і не стала. Якщо мені дозволять народити, я прийму все, що буде потім.

Під час окремого допиту Данило висловив ту саму думку інакше. Анна, за його словами, не хотіла отримати чуже життя в обмін на своє. Вона намагалася передати далі те, чого вже не змогла зберегти для себе. Ці слова не змінювали факту порушення, але нагадували присутнім: за сторінками будь-якої справи залишається жива людина, яку неможливо повністю побачити в протоколах.

Після допиту Анна знову замкнулася в собі. Уночі, коли блок стих, вона дістала зім’яту обгортку від старого медичного препарату й крихітний уламок грифеля, знайдений під час прибирання. Писати доводилося дрібно, боячись порвати тонкий папір. Її пальці тремтіли, вона кілька разів зупинялася, дослухаючись до кроків за дверима.

Вона не просила ручки й паперу, щоб не викликати зайвих запитань. Лист був адресований не суду й не родичам, які її покинули. Анна писала Ірині Бондаренко, суворій заступниці директора, яка віддала роботі багато років. Написане вона склала в кілька разів і сховала в старому рушнику поруч із тацею.

Послання випадково помітила чергова медсестра. Вона не стала його читати й віднесла складений у кілька разів аркуш Ірині. Заступниця теж не розгорнула його в коридорі. Вона пройшла до свого кабінету, щільно зачинила двері, увімкнула настільну лампу й лише тоді розправила зім’яту обгортку. Перед нею був не заклик до жалю й не виправдання, а рівний і напрочуд сильний голос жінки, яка чекала материнства в камері смертниці…