Учні зникли в один день, і лише через роки стало зрозуміло, що сталося насправді

Відповідей було мало. Запитань ставало тільки більше.

Ті, хто вижив, поступово приходили до тями. Їх лікували, розпитували, допомагали звикнути до світу, який пішов далеко вперед без них. Для одних повернення стало зустріччю з родиною, хай і зміненою до невпізнання. Для інших — новим ударом: на них уже ніхто не чекав, бо близькі померли, переїхали або зникли з їхнього життя.

Лія довго не наважувалася пройти вулицями міста, де колись була дитиною. Коли вона все ж вийшла, знайомі місця здалися їй чужими. Дім, у якому вона виросла, належав іншим людям. Батьків уже не було серед живих. Школа змінилася. Дерева стали вищими, обличчя перехожих — незнайомими, а минуле, за яке вона чіплялася всі роки під землею, виявилося недосяжним.

Вона стояла перед колишнім домом і розуміла: їй вдалося врятуватися, але повернутися туди, звідки її колись забрав ліс, уже неможливо.

Свобода виявилася не кінцем болю, а початком нового життя. Життя серед людей, які давно вважали її зниклою. Життя у світі, де минуло тридцять п’ять років, тоді як для неї кожен день був лише черговим кроком у темряві.

Але тепер над нею знову було небо. І ті, хто стільки років чекав під землею, нарешті побачили його разом із нею.