Учора він нагодував безпритульну дівчинку, а сьогодні вона принесла квіти його покійній нареченій. Таємниця, прихована в минулому

Він дістав із портмоне кілька великих купюр і простягнув їх насупленому хлопчакові. Хлопчина недовірливо свердлив поглядом гроші, але брати подачку не поспішав.

Зате дівчинка, почувши слова чоловіка, розплющила очі від подиву.

— То ви… ви були знайомі з нашою мамою? — тихо спитав Арсеній, поставивши запитання, яке перевернуло світ Віктора догори дриґом.

— З мамою?! — бізнесмен у шоці ляснув себе по лобі.

Пазл у його голові миттєво склався. Як він міг бути таким сліпцем? Адже він чудово знав про народження королівської двійні, і зараз цим дітям мало бути якраз близько дев’яти років.

Бірюзовий погляд, форма губ, інтонації — усе це було невловним відлунням тієї самої Віки, тільки в дитячому втіленні. У цю секунду двоє замурзаних вуличних гаврошів стали для нього найдорожчими істотами на всій планеті.

— Отже, Віка — ваша мама? — здавленим шепотом перепитав він, боячись почути заперечення.

— Так, — хором, із неприхованим сумом відповіли діти.

Серце чоловіка стиснулося від нестерпного болю за цих крихіток. Із новин він знав, що в тій катастрофі загинули всі прямі родичі родини. Близнюки залишилися круглими сиротами у віці двох років і, найімовірніше, навіть не пам’ятали облич своїх батьків.

Проте вони відчували гостру тугу за материнським теплом, якщо прийшли в річницю загибелі до холодного граніту. Картина була воістину душероздираючою: занедбані діти й усміхнена з портрета вічно юна мати. Віктор усе життя вважав, що діти теж летіли тим злощасним рейсом.

Тоді він був настільки розчавлений власним горем, що не спромігся з’ясувати подробиці, вирішивши, що світ зруйнувався остаточно. Яким же егоїстичним сліпцем він був усі ці роки! Він упивався своїми стражданнями, поки ці двоє крихітних створінь відчайдушно потребували порятунку.

Тепер у нього з’явився реальний шанс спокутувати свою провину й зробити для Віки єдине можливе добре діло — захистити її продовження. Упізнавши в солідному чоловікові маминого знайомого, діти миттєво змінили ворожість на щиру цікавість і довірливо розступилися, пропускаючи його до пам’ятника.

Віктор дбайливо поклав оберемок троянд на мармурову плиту, подумки попросив у коханої пробачення за все й поклявся, що віднині її діти ні в чому не матимуть потреби. Після цього він обернувся до завмерлих близнюків і підбадьорливо всміхнувся.

— Ну що, молодь, давайте знайомитися офіційно. Мене звати Віктор, для вас — просто дядько Вітя.

— Мене звати Аріна, — несміливо представилася дівчинка, осяявши кладовище тією самою мамчиною усмішкою.

— А я Арсеній, — серйозно промовив хлопчик і першим простягнув свою вузьку долоню для чоловічого рукостискання.

Життя на вулиці навчило його бути сильним і нікому не довіряти, але цей чоловік чомусь вселяв йому спокій.

— Розповідайте, з ким ви зараз живете? — поцікавився бізнесмен, спостерігаючи, як Аріна звичним жестом висмикує бур’яни з квітника.

— З бабою Вірою, — відповіла дівчинка.

— І ким же вам доводиться ця баба Віра?

— Це двоюрідна сестра нашого дідуся, батька нашого тата, — не по літах серйозно й розсудливо пояснив Арсеній. — Більше в нас нікого не залишилося після тієї катастрофи літака.

Схоже, опікунка не стала приховувати від сиріт гірку правду й чесно розповіла їм усю сімейну історію.

— Учора ви злякалися моїх слів про дитячий будинок. Чому? — спитав Віктор у дівчинки.

— Баба Віра каже, що там сущий ад. Що вихователі знущаються з малих, годують помиями й змушують працювати цілодобово, — поділилася своїми страхами балакуча Аріна.

Стало ясно, що в літньої жінки збереглися вельми дрімучі уявлення про сучасну систему опіки.

У будь-якому нормальному дитячому будинку діти жили б у теплі й ситості, а не збирали б недоїдки по парковках.

— Ваша бабуся вас не кривдить?