Уночі до моргу доправили потонулого мільйонера, але санітарка помітила деталь, що не збігалася з офіційною версією

Увечері вона вийшла на зміну за годину до її початку й стала курити біля воріт. Хоча не курила 20 років.

Сигарету стрельнула в сторожа. Тримала невміло. Чорний позашляховик удови стояв біля контори агентства.

Та залагоджувала формальності. Водій у чорній куртці тупцяв біля капота.

— Холодно стояти, — сказала Людмила й винесла йому з підсобки каву в м’ятому пластиковому стаканчику. — Господиня надовго?

Водій подивився на стаканчик, потім на неї. Взяв. Років сорок.

Обличчя гладке. Очі бігають. Із тих, що дивляться спершу на кишені, а потім на людину.

— Хто його знає? — Він відпив. — У неї тепер справ. Спадщина ж.

Велике господарство в покійного. Дім за містом, квартира, фірма. Він усміхнувся.

— Дім у селищі я, можна сказати, рік сторожував. Собаку годував. Усе на мені.

У нього в куртці задзвонив телефон. Він відвернувся, але Людмила встигла почути, як із трубки долинув той самий жіночий голос, тільки тепер тягучий, ласкавий:

— Богданчику.

Водій зсутулився над телефоном, прикрив його плечем, і шия в нього порожевіла, як у школяра. Через вікно контори було видно, як удова, вийшовши, сіла не назад, а вперед, поруч із водійським сидінням, і, поки машина розверталася, її рука в рукавичці лежала в Богдана на потилиці. Людмила викинула сигарету в бочку з водою.

У крематорії, куди вона подзвонила вранці уточнити чергу, їй сказали: раніше ніж за три дні — ніяк, піч на профілактиці. Вона перепитала двічі, голосно, щоб чув завідувач, і завідувач, кривлячись, переніс кремацію.

Бланк попереднього замовлення Людмила того ж вечора переклала з папки «Термінова» в папку «На підпис», а папку «На підпис» завідувач не відкривав тижнями. У п’ятницю вона поїхала в селище рейсовим автобусом, сорок хвилин стоячи, із сумкою, в якій лежали варена ковбаса, ліхтарик і старий стетоскоп, який вона так і не здала після звільнення. Дім знайшла за описом: глухий паркан із профнастилу, ворота на замку, над парканом другий поверх, і одне вікно нагорі зсередини завішене не шторою, а ковдрою, прибитою навскіс.

За парканом загавкав і тут-таки заскімлив собака, не злий, голодний. Людмила пройшла вздовж паркану до задньої хвіртки. На хвіртці була проста клямка з внутрішнього боку; до неї можна було дотягнутися, ставши навшпиньки й просунувши руку в щілину. Богдан сторожував дім так само, як жив, абияк.

Вона не ввійшла, ще не час. Вона стояла біля хвіртки, притиснувши долоню до холодного заліза, і слухала. І крізь скімлення собаки, згори, з-за ковдри на вікні, вона почула звук…👉Продовження, натисніть на кнопку «Вперед» під рекламою👇👇👇