Усе місто обговорювало виття собак на старому кладовищі. Сюрприз, який чекав на мене після детального розбору нічного відеозапису

— Діма Ковальов.

Чоловік не зміг приховати здивування й радості. Вона пам’ятала його через стільки років.

— Маріє Петрівно, я прийшов у справі. Знаю, вам важко про це говорити. Але треба, дорога. Дуже треба.

Жінка все зрозуміла. Вона провела рукою по зморшкуватому обличчю, намагаючись стерти сльози. Але Дмитро Андрійович не збирався відступати. Він вважав своїм обов’язком допомогти їй.

— Не можна вам жити на кладовищі. Не можна. Подивіться, до чого ви довели здоров’я. Вас ледь урятували. Дякувати лікарям.

— А навіщо мене врятували, Дімочко? — з болем прошепотіла вона. — Я б уже була зі своїми. З чоловіком і сином. Тільки собачок шкода.

Дмитро Андрійович знав, яке горе колись сталося в родині Марії Петрівни. Про це знала вся школа. І всі щиро їй співчували.

— Ви не маєте рації, Маріє Петрівно. Не такої долі чекають від вас чоловік і син. Хоч би заради них розкажіть, що сталося.

Не витримавши, жінка крізь сльози розповіла йому всю свою біду. Дмитрові було тяжко слухати про жорстокість онука. А що довелося пережити цій крихкій старенькій жінці, страшно було навіть уявити.

— Маріє Петрівно, прошу вас, більше нічого не бійтеся. Ніколи. Пам’ятайте: на будь-яку силу знайдеться інша сила. Я в усьому розберуся і все вам розповім. Тільки одужуйте, чуєте?

— Дімочко, а собачки? Де вони тепер?