Утікачка-засуджена знайшла в лісі прив’язаного чоловіка й невдовзі зрозуміла: ця зустріч не випадкова
Вони зустрілися ввечері в закритій залі дорогого ресторану у великому місті. Окремий вхід, щільні штори, жодної зайвої прислуги, телефони залишені за межами кімнати. Назар завжди обирав такі місця для розмов, після яких не мають лишатися сліди.
Артем Гнатюк виглядав саме так, як Назар і очікував: підтягнутий, охайний, з обличчям людини, яка вміє показувати потрібну емоцію й ховати небезпечну. Хороший слідчий завжди трохи актор, особливо якщо надто довго грає чесного.
— Вона знайшла твого брата? — спитав Гнатюк без привітання.
Назар якийсь час дивився на нього.
— Перш ніж ми продовжимо, давайте уточнимо: якщо ця історія спливе, проблеми будуть не лише в мене.
— Я це розумію.
— Ні, ви маєте розуміти краще. Бо варто Кирилові підняти документи по тих ділянках — він підніме все: місцеву адміністрацію, посередників, вашу роль, старі свідчення.
Гнатюк ледь напружився.
— Тому я тут.
— Добре. Тоді прямо. Брат живий. З ним жінка, яку нам обом вигідніше було б не бачити в центрі уваги. Її вже затримали, але Кирило найняв адвоката. Максима Остапенка.
Пальці Гнатюка ледь помітно стиснулися на краю столу.
— Він займається переглядом вироків.
— Уже займається.
— Що вам потрібно від мене?
— Усе по її справі. Те, що не дійшло до суду. Те, що ви вилучали, не долучали, губили, переоформлювали. Мені треба знати, що може спливти.
Гнатюк відкинувся назад.
— Небезпечна розмова, Назаре Андрійовичу.
— Ми в одному човні.
— Різниця в тому, що у вас поки діловий ризик, а в мене кримінальний.
— Поки.
Гнатюк помовчав, потім сказав:
— Є свідок. Старий, сусід Шрамка. Тоді він бачив дещо. Я переконав його мовчати.
— Ім’я?
— Мирон Дорошенко. Близько сімдесяти. Живе все там же, у маленькому селищі.
— Мовчить?
— Досі мовчав. Але старі під кінець життя інколи згадують про совість.
Назар не став записувати. Запам’ятав.
— Я займуся.
— Яким чином?
— Гроші. Переїзд. Родичі. Він зникне з поля зору, і ми виграємо час.
— Думаєте, допоможе?
— Мені потрібно кілька днів.
Назар підвівся.
— А потім?
— Потім брат перестане ставити запитання.
— Як?
Назар усміхнувся вперше за весь вечір.
— Способами, які не варто уточнювати.
Він пішов, а Гнатюк лишився сидіти за столом, дивлячись у келих, до якого так і не торкнувся…
