Утікачка-засуджена знайшла в лісі прив’язаного чоловіка й невдовзі зрозуміла: ця зустріч не випадкова

Її оформили так швидко, ніби папери були готові ще до того, як вона з’явилася в офісі. Хтось не просто повідомив. Хтось чекав.

Камера виявилася одиночна: залізне ліжко, тонкий матрац, сірий ковдра, маленьке вікно з ґратами під стелею. До нудоти знайомий набір. Навіть запах був упізнаваний: сирість, метал, дешевий мийний засіб і чуже відчай, що в’їлося в стіни сильніше за фарбу. Тіло відгукнулося раніше за свідомість — плечі самі стиснулися, дихання стало коротшим, долоні лягли так, ніби їх знову могли наказати вивести за спину.

Оксана лягла, заплющила очі й почала думати не про страх, а про факти.

Перше: повідомлення про неї пішло майже одразу після появи в офісі. Друге: швидкість затримання означала заздалегідь підготовлений зв’язок. Третє: Кирило її не здав, хоч міг. Четверте: за ним стежать, а отже, Назар зрозумів — брат повернувся живим. До ради директорів лишалося кілька днів. Усе, що відбувається тепер, буде спробою виграти час.

За дві години прийшов адвокат. Молодий, зібраний, у дорогому костюмі, з портфелем, набитим паперами.

— Максим Остапенко, — представився він. — Мене найняв Вербицький.

Він сів навпроти, розкрив папку.

— Ваш статус складний. Формально ви числитеся втікачкою-засудженою. Але з’явилися підстави для перегляду справи за нововиявленими обставинами.

— Якими обставинами?

Він поклав перед нею аркуш.

— Перші документи по земельній схемі. У ланцюжку фігурує Артем Гнатюк.

Оксана дивилася на надруковане прізвище. Не в пам’яті, не в нічних прокрутках, не у власному безсиллі — на папері. З датами й зв’язками.

— Цього вистачить?

— Для початку процедури — так. Для негайного звільнення — поки ні. Але Вербицький просив передати: він не поїде, доки ви тут.

— Це нерозумно.

— Можливо. Але він сказав саме так.

Адвокат пішов, а Оксана ще довго лежала нерухомо. Правда виявилася не за стінами світу. Вона весь цей час була поруч — у документах, переказах, прізвищах, підписах. Просто ніхто не хотів її шукати.

Про те, що брат повернувся живим, Назар знав ще з нічного дзвінка. Вранці він випив кави, поставив чашку точно в центр блюдця й подзвонив своїй людині в регіональному офісі.

— Повідом про Коваленко.

Потім підійшов до панорамного вікна й подивився на місто. П’ятдесят із лишком років життя. Майже три десятки — поруч із Кирилом в одній справі. Спершу перевезення, потім склади, будівництво, холдинг, біржа, великі кабінети, чужі усмішки. Кирило завжди був обличчям компанії: розумний, переконливий, небезпечний тим, що помічав нестиковки. Назар був тінню — схемами, цифрами, рішеннями, про які не говорять при журналістах.

Так працювало, доки Кирило рік тому не почав ставити запитання про ті далекі земельні ділянки. Не звинувачував. Просто питав: хто посередники, чому ціна така, звідки ланцюжок. Назар тоді відповів щось про ринок і внутрішні процедури. Кирило кивнув і замовк. А коли Кирило мовчав, він думав. Назар знав це краще за всіх.

План з’явився не одразу. Назар не називав його вбивством. Він називав це усуненням невизначеності. Тайга, мороз, зникнення під час поїздки. Без тіла пошуки могли тягнутися довго. За кілька днів рада директорів оформила б його контроль. Усе виглядало б чисто.

Але Кирило вижив. І поруч із ним опинилася жінка, чия стара справа тягнулася до тієї ж земельної схеми. Назар відкрив ноутбук, знайшов матеріали по Оксані Коваленко й зупинився на прізвищі Гнатюка. Якщо Кирило почне витягати її вирок, він дістанеться до ділянок, посередників, підставних фірм і підпису Назара.

Він узяв інший телефон і набрав номер.

— Артеме, мені потрібна зустріч. Сьогодні…