Утікачка-засуджена знайшла в лісі прив’язаного чоловіка й невдовзі зрозуміла: ця зустріч не випадкова
Назар підвівся. Обличчя його лишалося майже спокійним, але спокій уже тримався на зусиллі.
— Це фальсифікація. Ви всі бачите, що відбувається. Людина зникає на кілька днів, повертається з утікачкою-засудженою й приносить папку нібито доказів. Ви справді готові прийняти цей спектакль за правду?
Він говорив уже не Кирилові, а акціонерам, журналістам, тим, хто міг злякатися скандалу сильніше за злочин.
— Це спроба втримати владу будь-якою ціною.
Один зі спостерігачів слідства підвівся зі свого місця.
— Подані матеріали надійшли до центрального відомства раніше. Первинну перевірку справжності проведено. Підстави для процесуальних дій підтверджено.
Назар повільно повернувся до нього.
— Назаре Андрійовичу Вербицький?
— Так, — відповів він. Голос був рівний, але обличчя зблідло.
— Назаре Андрійовичу Вербицький, ви затримані у справі про організацію викрадення, шахрайську схему та перешкоджання правосуддю.
У залі хтось видихнув. Не сказав — саме видихнув, як людина, якій раптом стало тісно у власному костюмі. Один із акціонерів непомітно відсунув стілець на кілька сантиметрів від Назара. Юрист тимчасового керівника схопився:
— Мій клієнт усе заперечує!
— Заперечення — через захист, — сказав спостерігач.
Назар зробив крок убік — не до дверей, а ніби намагаючись знайти місце, де ця сцена не відбувається. Такого місця не було. Він подивився на Кирила. Уперше за весь ранок його обличчя стало не діловим, не холодним, а майже людським.
— Я не хотів, — тихо сказав він.
Кирило дивився на брата без тріумфу. У цьому погляді не було перемоги — лише втома й остаточне розуміння.
— Знаю, — відповів він. — Але зробив.
Люди в цивільному підійшли до Назара з двох боків. Журналісти вже друкували повідомлення. Акціонери відводили очі. Оксана стояла біля стіни й чекала, що відчує щось велике: полегшення, лють, задоволення. Нічого такого не прийшло. Прийшла лише глибока втома — не та, що ламає, а та, після якої нарешті можна зупинитися…
