Утікачка-засуджена знайшла в лісі прив’язаного чоловіка й невдовзі зрозуміла: ця зустріч не випадкова

Вони вийшли ближче до середини дня. Оксана йшла першою, вибираючи щільний наст і оминаючи місця, де сніг міг провалитися по коліно. Кирило рухався за нею повільно, мовчки. Бік болів — вона це бачила з того, як він непомітно притискав ліву руку до тіла, як збивалося дихання на підйомах, як кожна зупинка давалася йому з полегшенням, яке він намагався приховати.

За сорок хвилин вона підняла долоню.

— Стійте.

Він зупинився одразу. Оксана підійшла, обережно перевірила пов’язку крізь одяг.

— Тримається. Але йти треба рівніше. Ви пришвидшуєтеся.

— Я не пришвидшуюся.

— Пришвидшуєтеся. Крок робите довший, ніж можете собі дозволити.

Він глянув на неї з легким роздратуванням, але сперечатися не став.

— Боïшся? — спитала вона.

— Чого?

— Не встигнути. Не повернутися.

Він відвернувся до дерев. Кілька секунд було чути тільки, як вітер сипле з гілок сухий сніг.

— Так, — сказав Кирило. — Боюся.

— Правильно. Страх інколи тримає живим. Але ми встигнемо.

Вони пішли далі.

Хвилин за двадцять він сам порушив мовчанку:

— Питайте.

— Про що?

— Про те, що давно тримаєте в собі.

Оксана не обернулася. Вона вибрала правий прохід між соснами, де сніг був щільніший, і лише тоді промовила:

— Ви пам’ятаєте, хто це зробив.

Це прозвучало не як запитання.

Кирило мовчав довго. Потім сказав:

— Облич не пам’ятаю. Але розумію, хто міг віддати наказ.

— Хто?

— Мій брат. Назар.

Оксана не озвалася. Він продовжив сам:

— Я мав повернутися із закордонного відрядження тиждень тому, але затримався. Переговори не можна було кинути посередині. На час моєї відсутності Назар отримав управління холдингом. Тимчасове. Формально — за довіреністю.

Він зробив паузу, збираючи дихання.

— Ми давно не ладнаємо. Я знав, що він не хоче віддавати контроль назад. Але щоб так…

— Ви не думали, що він піде до кінця, — сказала Оксана.

— Ні.

— Люди часто йдуть до кінця, коли йдеться про гроші, які вони вже записали собі.

У її голосі було стільки особистого, що Кирило збився з кроку.

— Ви зараз не про мене говорите.

— Ні.

Він почекав, поки вона знову знайде дорогу між деревами.

— Як вас звати?

Вона пройшла ще кілька метрів, ніби зважуючи, чи варто віддавати йому бодай цю дрібку.

— Оксана, — сказала вона нарешті, і ім’я прозвучало в морозному повітрі майже чужим…