В одному з київських будинків жила родина, яку сусіди намагалися оминати стороною — і недарма

Молодого робітника не дочекалися на зміні. Він жив у гуртожитку, речей майже не мав. Сусіди сказали, що ввечері він кудись пішов і не повернувся.

— У місто пішов, — сказав один із них. — Може, до знайомих?

— Адреса є? — спитав дільничний.

— Немає.

Справу знову записали й знову відклали. На початку 1964 року таких заяв стало більше. Спершу ніхто не пов’язував їх між собою.

Різні люди, різні обставини, різні райони. Але поступово в теках накопичувалися схожі історії. Людина приїхала, людина вийшла, людина зникла.

Без свідків, без слідів, без пояснень. Капітан міліції Віктор Михайлович не відразу отримав цю справу. Йому було близько сорока.

Працював він давно, починав іще після війни. Бачив багато. Крадіжки, бійки, побутові вбивства.

До таких справ звикали швидко. Майже завжди був зрозумілий мотив, коло підозрюваних, логіка. Тут логіки не було.

Йому передали теку наприкінці січня. — Подивися, — сказав начальник. — Може, щось побачиш?

Віктор Михайлович перегорнув документи.

— А що тут бачити? — спитав він. — Люди зникають. Таких справ вистачає.

— Надто багато, — відповів начальник. Віктор Михайлович не став сперечатися.

Він забрав теку. Увечері залишився в кабінеті сам. Розклав папери на столі.

Читав повільно. Один випадок, потім другий, потім третій. Спершу все здавалося розрізненим, але потім він почав помічати деталі.

Майже всі зниклі — чоловіки, більшість — приїжджі. Багато хто без постійного житла. Декого бачили напідпитку перед зникненням.

Він зробив нотатки. Потім узяв карту міста. Почав позначати місця, де їх бачили востаннє.

Точки виходили розкиданими, але не зовсім. Він відкинувся на спинку стільця, довго дивився на карту. Потім нахилився ближче.

Провів лінію. Ще одну. Райони перетиналися.

Околиця. Приватний сектор. — Збіг? — пробурмотів він.

Він не любив таких слів. Збіги бувають, але рідко. Наступного дня він пішов по адресах.

Говорив із сусідами, з двірниками, з продавцями в ятках, зі сторожами. Люди відповідали неохоче. — Та мало хто тут ходить, — казали вони. — Не запам’ятовуємо.

Але іноді з’являлися дрібниці. — Був тут один, — сказав сторож на складі. — П’яний, з якимось чоловіком пішов.

— З яким? — спитав Віктор Михайлович.

Сторож знизав плечима. — Звичайний, у пальті.

— Обличчя пам’ятаєш?

— Ні.

Це було майже ніщо, але вже щось. Тим часом родина продовжувала жити як раніше. Петро Васильович працював, Галина Андріївна поралася по дому, Олег ходив на завод.

Вони не знали, що в місті вже почали ставити запитання. Віктор Михайлович знову повернувся до карти, додав нові точки. Тепер картина була яснішою — ще не точною, але вже такою, що вказувала напрям.

Останні достовірні маршрути зниклих сходилися біля кількох вулиць. — Отже, поруч, — сказав він собі. Він не думав про серійного вбивцю.

У ті роки таких слів майже не вживали. Але він розумів: це не випадковість. Він почав обходити будинки.

Звичайний привід — перевірка прописки. Люди відчиняли двері неохоче, але відчиняли. Він дивився, слухав, запам’ятовував.

Більшість будинків були однаковими: бідно, але чисто. Нічого зайвого, нічого підозрілого. Коли він підійшов до будинку Петра Васильовича, уже сутеніло.

Він постукав. Двері відчинила Галина. — Добрий вечір, — сказав він.

— Міліція. Перевірка.

Вона трохи завагалася, але швидко взяла себе в руки.

— Проходьте.

Він увійшов, озирнувся. Усе було на своїх місцях — піч, стіл, посуд, запах.

Він відчув його відразу. Важкий, солодкавий, схожий на м’ясо, але щось у ньому було не так. — Часто готуєте? — спитав він.

Галина кивнула. — Чоловік на комбінаті працює.

Це багато що пояснювало.

Він записав дані. — Син є? — спитав він.

— Є.

У цю мить із кімнати вийшов Олег. Він зупинився, побачивши міліціонера. — Добрий вечір, — сказав Віктор Михайлович.

Олег кивнув. Надто швидко, надто напружено. Це було ледь помітно, але досить.

Петра в той момент іще не було. Віктор Михайлович затримався на кілька хвилин, поставив ще кілька запитань, подякував, вийшов. На вулиці зупинився, озирнувся на будинок.

Нічого особливого, такий самий, як усі, але щось усередині не давало піти одразу. Він стояв, дивлячись на темні вікна, потім записав адресу в блокнот окремо й пішов далі. Увечері вже вдома він знову відкрив теку, додав новий запис і вперше за весь час написав одне слово: «Перевірити».

Він іще не знав, що саме шукає, але відчував, що рухається в правильному напрямку…