В останню мить жінка закричала, щоб труну не відправляли далі, і її тривога виявилася не випадковою

Відтоді минуло три роки. Артем відбував покарання, а Віра Степанівна не пропускала жодного дня без молитви — за нього, за Павла, за покійного чоловіка і за власні помилки. Вона вірила, що навіть найстрашніші гріхи колись можуть бути прощені, якщо людина сама знайде в собі сили їх побачити.

Павло теж змінився. Те, що сталося, залишило в ньому слід, але не озлобило. Він став уважнішим до людей, обережнішим у довірі й набагато сильніше почав цінувати кожен звичайний день. А ще він зрозумів, що вдячність не можна відкладати.

Коли здоров’я дозволило, він розшукав Єгора і запропонував йому роботу у своїй справі, що зростала.

Єгор розгубився, сидячи навпроти Павла в просторому кабінеті.

— Та ви що… Я ж простий працівник. Куди мені в таку компанію?

Павло усміхнувся.

— Не простий працівник, а Єгоре Олексійовичу. Людина з освітою, совістю і рідкісною сміливістю. Решти навчимо.

Єгор довго не міг повірити, що життя здатне так різко повернути — з темного службового приміщення крематорію в світлий кабінет, зі страху в нову дорогу.

Але життя інколи й справді веде людину по самому краю. Між добром і злом, боягузтвом і вчинком, мовчанням і правдою. Головне — не переступити межу. А якщо переступив, знайти в собі мужність визнати провину.

Про це тепер часто думав Артем, сидячи на вузькій койці й перегортаючи сторінки старої Біблії, яку колись залишив колишній сусід по камері. Спершу він відкривав її від нудьги. Потім — від роздратування. А одного разу затримався на рядках довше, ніж звичайно.

Можливо, мине ще багато часу, перш ніж він зрозуміє їхній зміст. Але інколи навіть найпізніша думка стає першим кроком до іншого життя.