В останню мить жінка закричала, щоб труну не відправляли далі, і її тривога виявилася не випадковою

— От тоді удача сама прийшла до мене. Павла оголосив загиблим. А замість нього підклав мертвого безхатька, якого ніхто не став би шукати.

Раптом Артем закинув голову й розсміявся. Сміх був різкий, неприємний, мов скрегіт.

— Що, слідчий, не вірите? Думаєте, так не буває? Буває. Ще й як буває.

Він і далі реготав, намагаючись виглядати божевільним. Але Денис бачив перед собою не безумця, а розважливу людину, яка знову грає роль. На обличчі слідчого не сіпнувся жоден м’яз.

Артем і далі вперто зображав розлад. На кожному допиті він плутав свідчення, корчив безглузді гримаси, раптом сміявся, хапався за голову. Він був певен, що зуміє обдурити систему так само, як раніше обдурював близьких.

Зірвався він лише раз — у залі суду.

Коли побачив Павла і Віру Степанівну.

Павло був блідий, схудлий, але живий. Віра Степанівна сиділа поруч, стискаючи в руках хустинку. Її очі не відривалися від Артема.

— Артемчику, — тихо сказала вона, і голос її затремтів. — За що? Ти ж нам майже рідний був.

Ці слова ніби вдарили його.

— Майже? — вигукнув він. — Ось воно! Завжди «майже»! А я не майже. Я рідний!

У залі стало так тихо, що чути було, як хтось стримано вдихнув.

— Я все життя був для вас чужим доважком, — вів далі Артем. — Другим після вашого Павла. А ж Віктор — мій батько. Твій чоловік. Отже, я мав право на все не менше за нього!

Віра Степанівна дивилася на нього приголомшено. У пам’яті раптом піднялися давні шепоти, від яких вона все життя відмахувалася. Казали, що Віктор зраджував їй. Казали, що дитина подруги чимось невловним схожа на нього. Вона не хотіла вірити. А потім Віктор чомусь різко відмовився всиновлювати Артема — і вона теж не стала наполягати.

Тепер минуле обрушилося на неї з таким болем, що слова застрягли в горлі.

— Я молитимуся за тебе, — нарешті прошепотіла вона.

І дотримала обіцянки…