В останню мить жінка закричала, щоб труну не відправляли далі, і її тривога виявилася не випадковою

Він не пішов одразу. Дочекався, поки робітники, тремтячими руками повертаючи кришку на місце, закрутять кріплення. Потім труну поставили на підйомник. Чоловік стояв поруч, доки той не пішов униз і в печі не зайнялося полум’я. Лише переконавшись, що все зроблено, він розвернувся й швидко вийшов.

Деякий час Єгор і Роман мовчали.

Потім Роман схопив пачку грошей, розгорнув її і захоплено присвиснув.

— Та тут стільки, що нам обом надовго вистачить! Яка там вечеря… Сьогодні можна й у пристойне місце піти.

Єгор дивився на гроші так, ніби перед ним лежала не пачка купюр, а щось липке й отруйне.

— Прибери.

— Що?

— Прибери, кажу. Це брудні гроші.

Роман розсміявся, але сміх вийшов нервовий.

— Ти серйозно? За нашої зарплати ти від такого відмовляєшся?

— Я не візьму.

— Ну й дурень, — Роман покрутив пальцем біля скроні. — Тоді все моє.

Він запхав гроші в робочу сумку. Єгор нічого не сказав.

До кінця зміни він ледве дотягнув. Перед очима знову й знову поставали одні й ті самі картини: Віра Степанівна, яка обіймає закриту труну; чужий мрець усередині; обличчя чоловіка, який говорив про піч так спокійно, ніби людське життя для нього нічого не варте.

Уночі сон не йшов.

Єгор крутився з боку на бік, дослухався до дихання дружини і щоразу знову бачив вогонь. Його дружина Ніна нарешті підвелася на лікті.

— Єгоре, що з тобою? Ти хворий?

Він довго мовчав, потім сів на ліжку.

— Я завтра звільняюся.

Ніна не здивувалася. Лише м’яко торкнулася його плеча.

— Правильно. Я давно думала, що ця робота ламає тебе зсередини. У тебе є освіта, ти можеш знайти нормальне місце.

Єгор кивнув, але легше не стало.

Ніна уважно подивилася на нього.

— Справа не лише в роботі, так? Що сталося?