В останню мить жінка закричала, щоб труну не відправляли далі, і її тривога виявилася не випадковою

І тоді він розповів. Усе: крик у залі, відкриту труну, незнайоме тіло, погрози, гроші, вогонь. Ніна слухала, не перебиваючи. Наприкінці розповіді обличчя її зблідло.

— Бідна жінка, — прошепотіла вона. — Вона ж вірить, що поховала сина. Житиме з цим болем до кінця днів.

Єгор провів долонею по обличчю.

— Я мушу знайти її. Сказати, що в труні був не Павло.

— А якщо її син живий?

— От саме. Якщо той чоловік так легко залякав нас, то що він міг зробити з ним?

Ніна стиснула його руку.

— Знайди її. Я поруч.

Єгор відчув, як напруження в грудях трохи відпускає. Він нахилився, поцілував дружину в щоку і вперше за всю ніч зміг вдихнути глибше.

Адресу Віри Степанівни знайти виявилося нелегко. Єгор згадав металеву табличку, яку кріпив до труни, і майже дивом відновив у пам’яті ініціали. Потім довго розпитував, звіряв, шукав — ніби й справді намагався витягти голку з величезної копиці сіна.

Він очікував побачити старий будинок, темний під’їзд, облуплені стіни. Натомість опинився біля сучасного житлового будинку з просторим холом і охайними вхідними дверима.

На перший дзвінок ніхто не відповів. На другий — теж. Після смерті сина Віра Степанівна майже нікого не впускала й не бажала ні з ким розмовляти. Її світ звузився до стін квартири, до фотографій Павла, до думки, що життя скінчилося разом із ним.

На третій дзвінок у домофоні пролунав глухий жіночий голос:

— Хто?

Єгор нахилився до панелі.

— Віро Степанівно, ваш син живий.

На тому кінці повисла тиша. Потім почувся шум, ніби хтось різко впустив слухавку. Двері відчинилися майже відразу.

Віра Степанівна зустріла його в халаті, з сірим обличчям і очима, в яких водночас спалахнули надія й жах. Вона не спитала, хто він. Просто відступила вбік, пропускаючи всередину.

Квартира була простора, обставлена дорого і зі смаком. Єгор мимоволі озирнувся.

Жінка помітила його погляд і втомлено сказала:

— Це все Павло. Він дбав про мене. Завжди хотів, щоб я ні в чому не мала потреби.

— Не «хотів», — тихо поправив Єгор. — Він живий. Принаймні, в тій труні лежав не він.

Він розповів їй усе, що бачив. Віра Степанівна то блідла, то вкривалася плямами. Пальці її тремтіли так сильно, що вона притиснула руки до грудей. Губи ворушилися беззвучно, ніби вона молилася або сперечалася сама з собою.

— Ні, — нарешті прошепотіла вона. — Артем не міг.

Єгор насторожився.

— Артем?