В останню мить жінка закричала, щоб труну не відправляли далі, і її тривога виявилася не випадковою

— Так… І горів він дивно. Ніби його навмисне підпалили, а не з машини витягли.

Єгор відступив на крок.

— Закриваємо. Швидко. Це не наша справа. Треба було тебе слухати.

Він уже потягнувся до кришки, коли за спиною пролунав чужий голос — низький, жорсткий, сповнений злості.

— От саме. Не ваша справа.

Обидва кочегари різко обернулися.

У дверях стояв той самий чоловік у дорогому костюмі, який супроводжував Віру Степанівну. Тепер у його обличчі не було ні жалобної стриманості, ні награного спокою. Очі дивилися холодно й небезпечно.

— Чого застигли? — процідив він. — Закручуйте кришку. І відразу відправляйте вниз. Хочу бачити, як ця труна горить.

Єгор ковтнув слину. Голос слухався погано, але він усе ж вичавив:

— Там не та людина. Це не той, кого сьогодні ховали.

Обличчя незнайомця налилося багряною злістю. Вилиці сіпнулися.

— Вам яка різниця? — прошипів він. — Труп є труп. Робіть свою роботу.

Роман опустив очі. Єгор стояв нерухомо.

Чоловік ступив ближче.

— Ще раз відкриєте рота — самі опинитеся в цій печі. Зрозуміли? Обоє.

Він дістав із внутрішньої кишені товсту пачку грошей і кинув її на перевернутий ящик, що правив працівникам за стіл.

— А це за мовчання. Щоб пам’ять у вас стала коротшою…